Якщо не зважати на Ірвіна Велша, то це — найприкріша, найвідразливіша й найправдивіша книга, яку мені доводилося читати. Правдива не в тій частині, де йдеться про перепрограмування особистості головного героя, а про жорстокість і її сприйняття схильними до неї особами. Герої роману — підлітки, школярі, які накачуються наркотиками й розважаються, нападаючи на випадкових перехожих, грабуючи крамниці, ґвалтуючи жінок... Однак найстрашніше не це, а те, що такий стан речей для хлопців — норма. Мабуть, я нині схожа на занудну тітку, яка читала надто правильні книги, жила тихим праведним життям і щонеділі ходила до церкви. Однак це не так. Але все одно всі мої знання про жорстокість світу й людей не заважають жахатися...
Проте книга не лише про це. Вона про значно більше: позбавлення людини свободи вибору. Навіть такого дивного, як вибір між однією неправильною з точки зору людей і моралі дією й іншою — ще гіршою. Бо хіба таке ув’язнення особистості в чітко окреслених рамках вибору не є такою ж жорстокістю, як і, скажімо, вбивство?
Роман належить до тих, які провокують дискусії. Навіть якщо дискутувати доводиться із самим собою. І, як на мене, саме в таких дискусіях і народжується та істина, яка є істинною саме для тебе...
Переклав із англійської Олександр Буценко, вид. "ПП "Рідна мова", 2019
Немає коментарів:
Дописати коментар