Ще одна повість вченого-літературознавця Петра Білоуса, яка побачила світ цьогоріч, справила на мене дуже глибоке враження. Люблю книги, котрі не дають однозначних відповідей на запитання, що виникають у процесі читання. Люблю, коли прочитане змінює тебе зсередини — нехай і на дрібку. Люблю, коли герої складні, стосунки невизначені, оцінку вчинкам дати складно, а своє ставлення до описаного однозначно сформулювати неможливо.
У повісті "Діагноз" усе це є. І відкритий фінал теж (і це я також люблю). Тож майбутнє головного героя можна домалювати самотужки, виходячи з побажань, настрою й внутрішнього стану. Я особисто залишила б героя жити. Ні, в те, що він одужає й позбавиться усвідомленого ним діагнозу (спойлер — це не медичне, а радше духовне поняття), я не вірю, але раптом він припинить шукати непотрібне йому й спроможеться на щось пристойне?
Окрім внутрішніх душевних терзань головного героя, покинутого всіма (принаймні він так думає), у книзі змальовані перипетії університетського життя, причому без купюр, як воно є. Картинка неприваблива, але правдива. Трошки детективності додає сюжету життя хитромудрого підприємця, який поплатився за свою підступність. Сцена грози й кохання прописана так гарно, що я чула й грім, і солодкі стогони закоханих. Але найбільше зачепила за живе думка про те, що в правильному місці та спокої й вода лікує, а в умовах стресу захворіти можна від самих лише думок — це дуже близьке мені нині... Хочу в квітучий сад...
Видавець О. О. Євенок, 2019
Немає коментарів:
Дописати коментар