Від дня мого знайомства з Ельбером Прекрасним, його Повелителем Вогнеданом та жителями цієї чарівної країни минув рік. А в книжковій історії — три століття. Саме стільки часу знадобилося для того, аби ельберійці зібралися з духом і силами й повстали проти загарбників. Для цього потрібно було повірити в пришестя нового Повелителя (Месії, Вождя — читайте, як хочте) й об’єднатися навколо нього. Нічого не нагадує? Бо мені трилогія Мирослави Горностаєвої про Ельбер дуже й дуже перегукується з нашою дійсністю. От тільки картинка там яскравіша, герої характерніші, події динамічніші, ніж у наших вікні, стрічці ФБ чи на екрані телевізора...
Про українське фентезі, яким щиро захопилася, я достатньо писала у своєму блозі, аби нарешті цілком усвідомити, що воно існує: оригінальне, захопливе, яскраве. І це прекрасно, не побоюся голосного слова! Прекрасно й те, що книги цього жанру українських авторів видають, про них говорять, їх купують і читають. Щоправда, трилогії "Ельбер" Мирослави Горностаєвої (а книга, про яку розповідаю, — друга її частина) це не стосується: всі знайомі мені твори цієї авторки існують лише в електронному варіанті. А ще — у вільному доступі, що не дає талановитій письменниці жодного матеріального зиску, хіба що окрім прихильності читачів.
Отож про сам роман, нарешті. Це сповідь Білозіра, або Білого Ворона, який був вихований ельфом, хоча народжений моанським покидьком. Оце протистояння між переданим у спадок і вихованням було дуже цікаво спостерігати. Герой не уникнув помилок — ми їх практично всі робимо в період загострення юнацького максималізму, та ще й коли потрапимо під вплив сильної особистості. Але далеко не всі вміємо визнавати свої помилки, й іще менше готові виправляти їх — навіть ціною відмови від життя. Герой зміг. І тому, очевидно, авторка залишила його жити (на противагу героям першої книги "Вогнеден, Повелитель...". Ба навіть такий собі геппі енд влаштувала. І це було прекрасно! Тож далі точно буде (третю книгу вже залила в рідер)))
Немає коментарів:
Дописати коментар