Курт Воннеґут "Колиска для кішки" / Kurt Vonnegut - Cat's Cradle

"Колиска для кішки", на думку багатьох знавців творчості Воннеґута, — про відповідальність творця за своє дітище. Йдеться про вченого, котрий доклався до створення ядерної бомби — людину загалом не від світу цього. Він дійсно займався наукою здебільшого задля науки, а от насправді відповідальними за вибух ядерної бомби були зовсім інші люди — прості й не дуже. Саме вони виносили ідею, склали план, розробити стратегію, прикинули кількість жертв, вирішили, що це — дрібниця й натисли на кнопку. І те, що науковець зрештою розробив лід-9, стало наслідком діяльності усіх цих людей. Однак відповідальності за це все одно ніхто з них не взяв на себе, ба навіть не усвідомив своєї причетності...

Книги Курта Воннеґута варто включати до навчальних програм школи (до речі, вони там є, хтось знає?), вишів й просто списку обов’язкових для прочитання книг. Чому? А щонайменше для того, аби майбутнє людства було трошки іншим, ніж його бачить автор. "Він не пророк і не може нічого знати напевне!" — скаже мені багато хто. Але тут і знати напевне не треба — варто лише уважно озирнутися навколо і провести лінії розвитку сюжетів трошечки вперед.

Червоною ганчіркою для мене особисто стала тема війни й загиблих у ній. Фрагмент із виступу посла Мінтона — яскраве пояснення цього: "Я не стверджую, що діти на війні не вмирають як личить чоловікам, коли їм доводиться вмирати. До їх вічної честі та нашого вічного сорому, вони дійсно вмирають як чоловіки, щоб ми потім могли мужньо святкувати патріотичні дати. І все ж таки вони залишаються вбитими дітьми. Тому я пропоную вам, якщо ми бажаємо віддати нашу щиру повагу сотні загиблих дітей Сан-Лоренцо, давайте висловимо в цей день презирство до того, що вбило їх, — до дурості та злості всього людства. Можливо, згадуючи про війни, ми мали б скинути одяг, пофарбувати себе в синій колір, стати рачки та хрюкати, мов свині. Це точно було б доречніше, ніж благородні промови, майоріння прапорів і залпи добре начищених гармат". 

Бо за всі війни відповідаємо ми всі, як би пафосно це не звучало. Людство радше погодиться на черговий "хрестовий похід" чи ж бойню номер N , ніж на те, аби посунутися зі своїми інтересами й не допустити самознищення. А до того, що описав Воннеґут у "Галапагосі" лишилося небагато — якийсь мільйон років... 

А поки що ми створюємо засоби знищення (фізичного, ментального й духовного), розвиваємо релігії, які допомагають перетворювати особистостей на гвинтиків і частинки натовпу, радо самі стаємо майже рибами з Галапагосу, бо так легше й простіше пережити своє існування. Тоді навіщо воно взагалі?..

Переклад із англійської Аліни Немирової, вид. "Клуб Сімейного Дозвілля", 2016