Показ дописів із міткою нонфікшн. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою нонфікшн. Показати всі дописи

14.03.21

Джим Квік "Без меж. Вдосконалюй мозок, вчися швидше, роби своє життя яскравішим" / Jim Kwik - Limitless: Core Techniques to Improve Performance, Productivity, and Focus

Найміцніше в моїй пам’яті засіла думка Джима Квіка про те, що насправді знання — ніяка не сила, якщо їх не використовувати для досягнення якихось цілей. Ти можеш бути крутим фахівцем, вивчити китайську, навчитися програмуванню чи ще чомусь, але коли ці всі знання лежать у твоїй голові й не юзаються — сенсу в їх наявності немає.

Тож величезний плюс цієї книги в тому, що автор не просто теоретично й голослівно розповідає, як використовувати наш на позір звичайний мозок для того, щоб швидше вчитися, якісніше засвоювати знання й витягувати їх потім на світ божий без зайвих зусиль, а й дає практичні інструменти для цього — включно з рецептами енергетичних (не тих, що в баночках, а міксованих власноруч) коктейлів, перекусів тощо для підзарядки вашого мозку.

Джим Квік — один із найвідоміших на сьогодні тренерів із навчання (настільки відомий, що вчив цьому Ілона Маска та співробітників його компаній), мав у дитинстві значні труднощі з цим. Настільки значні, що читав ледве-ледве, про запам’ятовування якихось текстів чи інформації навіть не йшлося. Після травми голови на нього повісили ярлик розумово відсталого хлопчика, та й усе. І цей ярлик він погодився носити, поки один чоловік не сказав йому: всі перепони — лише в тебе між вухами. І сказав це так, що хлопчина повірив: якщо це його внутрішні перепони, то йому під силу здолати їх.

Сама історія автора надихає не менше, ніж книга. Книга вчить, пропонує інструмент, дуже актуальний для заповненого інформаційним шумом сьогодення, а як ним скористатися — кожен вирішує сам.

Переклад із англійської     , вид. BookChef, 2021

Цитати:

"Повсюдна доступність інформації про все у світі також означає, що ми всюди маємо і набори сформованих думок про все у світі. Якщо ви хочете дізнатися, як потрібно ставитися до якогось актуального питання, достатньо вийти в мережу й зіставити чужі думки щодо цього. Якщо ви хочете дізнатися про значення якоїсь події або тренду, швидкий пошук надасть вам величезний обсяг аналітики. Унаслідок цього дедукція — поєднання критичного мислення, процесу виконання завдань та творчого підходу, які є необхідними навичками для набуття безмежності, — просто автоматизується". 

"До виникнення інтернету наш доступ до чужих думок був обмежений. В ідеальному світі здатність ознайомитися з максимальною кількістю думок на будь-яку тему стала б для нас надзвичайно цінною допомогою у процесі формування власної думки. На жаль, у реальності так трапляється дуже рідко. Натомість ми схильні виділяти якийсь невеликий набір джерел, з якими погоджуємося, а потім дозволяємо їм вчиняти надзвичайно потужний вплив на наше мислення і рішення. Водночас «м’язи» критичного мислення й аналізу піддаються атрофії. Ми дозволяємо технологіям здійснювати дедукцію замість нас. Передоручивши технологіям свої дедуктивні функції, ми водночас так чи інак передаємо їм і процес ухвалення рішень".

"Ми на порозі епохи експертної економіки, де сила мозку переважує грубу фізичну силу. Те, що ви маєте між вухами, є вашим найбільшим активом. Є ті, хто знає, й ті, хто не знає. У цих умовах знання є не лише силою, а й джерелом прибутку. Ми створюємо цінності саме завдяки нашій здатності мислити, вирішувати проблеми, ухвалювати правильні рішення, творити, винаходити й фантазувати. Чим швидше ви вчитеся, тим швидше заробляєте".

"А правда ось: знання не є силою. Вони лише потенційно можуть перетворитися на силу. Ви можете прочитати цю книгу і засвоїти всю інформацію з неї, але якщо ви не використаєте ці знання на практиці, сенсу в цьому немає. Усі книжки, подкасти, семінари, онлайнові програми і життєствердні пости в соціальних мережах — все це ні до чого, поки ви не застосуєте отримані знання у своєму житті. Розповідати про те, що ви дізналися, дуже легко, але я закликаю вас не розповідати, а демонструвати. Краще добре зробити, ніж добре сказати. Не обіцяйте, а доведіть. Результати скажуть усе за вас".

"Ми часто чуємо слова «мета» і «ціль», коли йдеться про бізнес, але чи знаємо їх значення, що між ними спільного і в чому різниця? Ціль — це точка, якої ми хочемо досягнути. Мета — це причина, навіщо нам досягати цієї цілі".

"Любов до себе здебільшого проявляється у здатності берегти свій час і сили. Встановити межі, аби захистити свій час, емоції, психічне здоров’я й особистий простір, — все це надзвичайно важливо в будь-якому разі, особливо тоді, коли ви недосипаєте. Коли вам бракує якогось ключового ресурсу, наприклад, сну або їжі, і сил у вас не так багато, як в інших випадках, дуже важливо захистити те, що ви маєте. Коли я ухвалюю якесь рішення, моє «так» або «ні» завжди щире на всі 100%. Якщо я не відчуваю щирого прагнення до чогось, то не роблю цього, бо у мене немає зайвої енергії для того, щоб її тринькати".

"Більшість із нас хронічно втомлені й виснажені. Я гадаю, причина полягає у тому, що ми відчуваємо потребу казати «так» кожній можливості, кожному запрошенню або проханню. Безпосередність і готовність розглянути будь-які варіанти, звісно, є важливими, однак коли в якійсь ситуації ви кажете «так», то мимоволі можете сказати «ні» самому собі та своїм справжнім потребам".

03.01.21

Підсумки читацького 2020 року

Ну ось і знову доводиться підбивати підсумки прочитаного за рік. 2020-й промайнув якось аж надто швидко, тож я більше готова розповісти про те, чого не встигла прочитати, хоча збиралася, аніж про прочитане. Втім, доведеться говорити про друге, бо такі правила))) Але скаржитися ці правила не забороняють (бо ж я їх сама тут встановлюю), тому ще раз погляну на картинку від Design Studio «King Julian», яку вибрала для цього допису, й поплачу над тим, що мені дуже рідко цьогоріч вдавалося втекти в книгу повністю, як я люблю. Читати так, щоб забути про час, місце й реальність. Щоб прожити ще одне повноцінне життя, як це вдавалося колись... Проте все-таки інколи вдавалося (бо ж інакше як пояснити те, що я кілька разів проїздила потрібну станцію))), і це вже непогано. У наступному році планую обирати більше таких "книг для втечі", а поки коротко (наскільки зможу))) про читане цьогоріч.

Спочатку цифри. Отже, загалом — 83 книги. З них:
- 36 — дитячі й підліткові;
- 30 — видані 2020 року;
- 22 — нонфікшн;
- 14 — написані українськими авторами;
- 2 — білоруською мовою;
- 1 — поетична збірка.

До невдач зараховую малу кількість українських книг і відсутність текстів англійською (причому другий рік поспіль, геть розслабилася). Беру на замітку й виправлятимуся. До досягнень однозначно належить читання разом із сином і навздогін за ним книг, за які просто так не взялася б, але які варті й згадок у блозі, й обговорень, і знайомства з ними загалом, а без дитини я цього точно не робила б. Також відкриття цього року — автобіографії (раніше цього жанру не любила) й український нонфікшн (наступного року, відчуваю, таких книг від українських авторів буде значно більше).

Тепер найскладніше й найцікавіше — списочки з вибраного (звісно, суб’єктивні)))

ТОП-10 художніх книг:


ТОП-5 нонфікшн:



ТОП-5 дитячих книг:

1. Ерін Гантер "Коти-вояки" (я прочитала поки що лише чотири книги серії, син дочитує восьму).
2. Суза Кольб "Вівсяна банда" (лінк на останню книгу з серії, але усі нас потішили).

АнтиТОП-5:



І нова добірка з книг, дописи про які в блозі переглянуло найбільше читачів, —
ТОП-10 переглядів блоґу:

27.12.20

Джей Шетті "Думай як чернець. Посібник із досягнення внутрішньої гармонії" / Jay Shetty - Think Like a Monk: Train Your Mind for Peace and Purpose Every Day

Буддистське сприйняття світу чимось завжди мене приваблювало. Але я далека від того, аби  занурюватися в ті чи інші релігії й вірування (не знаю, на добре це чи ні), тож споглядала за картинками умиротворення якось здалеку. Й уся ця мудрість буддистських ченців була для мене чимось на кшталт цих картинок або сцен із фільмів, там, де ото гори, монастирі, дерева, з яких повільно падає листя, струмочки, в яких тече прозора вода й плавають риби. І поміж усім цим сидить абсолютно щасливий чоловік, бо він уміє насолоджуватися мінімумом. А я — ні.

Напевно, все так і залишилося б, якби до рук волею долі не потрапила книга Джея Шетті "Думай як чернець". Цей чарівний індус (на обкладинці це не так видно, тож раджу знайти й переглянути кілька відео)))) зумів легко й просто пояснити мені, чому ті чоловіки на тих уявних картинках мають такий щасливий вигляд. Зумів, бо сам був ченцем.

Історія автора однієї з найпопулярніших книг із психології позитивного мислення так і проситься на кіноекран. Бо коли хлопець із забезпеченої родини, з хорошою освітою, достойною роботою й визначеним майбутнім раптом кидає все це і їде в один із віддалених ашрамів, аби стати ченцем, — це хороший початок для фільму. Однак зараз не про нього, а про те, чим він ділиться зі слухачами свого відеоблоґу й читачами книги "Думай як чернець".

Наше життя — це, по суті, суцільний стрес. У сучасному світі інакше практично не буває. Тому цього стресу якось потрібно позбавлятися, уникати його, сприймати стресові ситуації інакше, й буде нам щастя. Здається, все банально. Так воно і є — все банально, але ой як непросто. І Джей Шетті знає це, а тому дохідливо й зрозуміло пояснює, що варто зробити зі своїм життям, аби воно стало гармонійнішим, щасливішим і спокійнішим. А головне — розказує, як саме це зробити. 

"Я не вірю в силу візуалізації — тобто в те, що події з наших думок здатні матеріалізуватися в реальний світ. Безглуздо мати намір і просто сидіти, нічого не роблячи й очікуючи, що бажане саме прийде нам до рук. Не варто й очікувати, що хтось раптом помітить нас, розгледить наш дивовижний внутрішній світ, візьме нас за руку й відведе на наше місце в цьому світі. Ніхто не створюватиме наше життя за нас", — пише автор "Думай як чернець". Мене особисто саме ці слова спонукали дослухатися до нього, бо він діло каже, на відміну від багатьох тих, хто закликає уявити себе щасливим, багатим і здоровим і переконує, що цього буде досить. Бо ж ні, не досить...

Переклад із англійської Ірина Павленко, вид. BookChef, 2021

29.11.20

Святослав Беш "Три сторони щастя. Подорож із власної глибини"

Випадковості — не випадкові. Усе, що з нами трапляється, й усі, хто нам зустрічається, призначені для чогось. Як цим усім скористатися — виключно наше рішення, наш вибір і наші шанси змінитися.

Авторові цієї книги випадок подарував зустріч із Володимиром Вікторовичем — із неї й почалася, власне, ця книга (щоправда, тоді про неї автор іще навіть не підозрював). Мені ж пощастило перетнутися десь у соцмережах із Святославом Бешем, який запропонував прочитати свою книгу. Я погодилася, однак тоді ще не знала, що прочитаю її саме вчасно — коли буду готова сприйняти розказане автором не просто як текст, а значно глибше.

Одразу зазначу, що книга не дає таких уже звичних і типових позитивних установок-закликів до щастя. Вона пояснює. Пояснює дуже дохідливо, дуже зрозуміло, ґрунтуючись на наших реаліях і на досвіді, притаманному саме нам, українцям, а не якомусь мудрагелю з-за океану. Читач отримує своєрідну світоглядну освіту, а відтак сам може робити висновки про шлях до щастя. У розмові двох чоловіків — досвідченого й мудрого та молодого й спраглого знань — відкривається багато нюансів, на які ми зазвичай не звертаємо уваги. Скажімо, ота гонитва за матеріальним — це щастя? Пошуки Бога й віра — це щастя? Стосунки — може, це щастя?

Однозначної відповіді, як ви здогадалися, нема — для кожного вона своя. Однак щастя неможливо відшукати, не пізнавши себе. Не зазирнувши в своє серце/розум/свідомість/душу. Не зрозумівши, чого ти насправді хочеш — саме ти, а не ті, хто тебе оточує, хто тебе виховував, хто на тебе впливає. І головна цінність цієї книги в тому, що вона допомагає зазирнути в себе, не просто закликаючи до цього, а даючи поживу для роздумів у вигляді розкладеної по поличках інформації про економіку, релігію, історію, філософію — тобто про те, що впливає на нас прямо чи опосередковано. І на цьому ґрунті проростає зерно розуміння: в чому полягає саме твоє щастя. Це реально круто...

Вид. "Сполом", 2019

Елтон Джон "Я. Elton John" / Elton John - Me

Впевнена: автобіографія не може бути відвертою. Людина, навіть бажаючи розказати все, як було, мимохіть прикрашає себе, приховує свої вчинки, не каже правди. Бо це — нормально. Тож і читати автобіографії беруся дуже рідко.

За автобіографію Елтона Джона взялася як редактор. А потім захопилася. І то так, що розказувала про неї, про Елтона, про його музику й життя чоловіку з сином. Вийшли цілі вихідні, присвячені неймовірному Елтонові Джону.

Розумію, що її писав далеко на сам музикант))) Райтери очевидно постаралися, й у них вийшло написати текст так, що в читача з’являється ефект присутності. Я разом із юним Елтоном грала на фортепіано в маленьких пабах і збирала грамплатівки, намагалася наслідувати зірок і переживала чергові фіаско. Потім отримала шанс, який іншим здався б настільки мізерним, що вони й не взялися б писати пісні на вірші якогось лузера. А він узявся. Й у нього вийшло. Не одразу, звісно, потрібно було дуже багато зусиль і часу, аби стати зіркою.

А ще потрібно було багато наркотиків і алкоголю, аби тримати себе в драйвовому постійному тонусі. А відтак з’явилася залежність, і не одна. Подолати будь-яку залежність дуже складно, коли ти її не визнаєш. Зрештою Елтон Джон зрозумів: або він помирає, або лікується.

Усі відчуття наркомана та алкоголіка, який скочується в прірву, описані дуже яскраво. Це дійсно страшно. Читати страшно, а переживати — й поготів. Страшно й боятися — наприклад, СНІДу. Тоді один за одним помирали ті, хто був Елтонові другом і вчителем, хто сяяв на музичному небосхилі, а потім за лічені місяці згорав. Елтона Джона ця біда оминула, й на знак подяки долі він створив Фонд боротьби зі СНІДом свого імені, який витрачає колосальні кошти на запобігання поширенню хвороби й підтримку тих, хто від неї страждає.

Якісь сухі слова в мене виходять))) Бо насправді в книзі Елтон — неймовірно живий. Він переживає за те, що не годен налагодити стосунків. Він одружується з жінкою, з якою щиро хоче збудувати родину, але не виходить. Бо він — гей. Й оце самовизнання його також мучить, бо "що скажуть люди?" (не смійтеся, так воно й досі є в буцімто прогресивному західному суспільстві). У нього складні стосунки з матір’ю, а він — і досі хлопчисько, якому потрібна мамина підтримка, а не лише критика.

Окрема історія — намагання всиновити двох братиків із Донецька: в цьому йому категорично відмовили. Щоправда, хлопчики досі отримують підтримку свого неофіційного опікуна. А Елтон розказує про те, як він став батьком — щемка історія, повірте.

А ще в книзі — багато живих і реальних людей із живими й реальними стосунками. Чого варта лише розповідь про загравання Сильвестра Сталлоне до принцеси Діани на одній із вечірок у Елтона. Спойлер: вона його відшила, а натомість пішла додому... Не скажу, з ким)))

Короткий висновок: автобіографії можуть бути дуже навіть цікавими)))

Переклад із англійської , вид. BookChef, 2020

28.11.20

Ада Келгун "Чому ми не спимо? Жінки й криза середнього віку" / Ada Calhoun - Why We Can't Sleep: Women's New Midlife Crisis

Я дуже хотіла прочитати цю книгу. Чомусь думала, що вона допоможе мені збагнути хоча б дещо з того, що відбувається зі мною, а відтак почати спокійніше й швидше засинати (і нехай кине в мене капцем та, в якої зовсім нема проблем зі сном))). Єдиним мінусом цієї книги для мене стало те, що приклади, наведені в ній, ілюструють життя наших ровесниць у США. Однак якщо ви гадаєте, що в них криза середнього віку проходить по-іншому, то дуже й дуже помиляєтеся! До того ж про жінок середнього віку, які народилися в 70-ті роки в Україні, ніхто поки що не написав, тому на цю дрібницю (а порівняно з інформацією та емоціями, які мені дала книга, це дійсно дрібниця) можна заплющити очі.

Далі говоритиму здебільшого цитатами, яких досить багацько навиписувала. Однак вони дуже красномовно ілюструють багато проблем. Скажімо, майже всі чули про кризу середнього віку в чоловіків, чи не так? Це коли вони самореалізувалися, дійшли до якоїсь кар’єрної вершини, знудилися з дружинами й починають заводити молодих коханок, аби знову відчути смак життя. А от у жінок такого періоду буцім і нема. Цитую: "Та й чи можна справді сказати, що жінки переживають «кризу», якщо можуть, незважаючи на самопочуття, клепати гарно структуровані презентації в PowerPoint і збирати вигадливі кошики з подарунками для учителів в останній день навчального року?". Річ у тому, що в жінок просто нема часу на те, аби зупинитися й прислухатися до себе. А всі ознаки кризи в нас зазвичай списують на... Вгадали? Менопаузу! В усьому винні гормони, а не те, що жінки постійно щось комусь повинні. Чоловікам — бути їм другом, коханкою й берегинею, дітям — доглядати, розуміти, підтримувати 24/7, роботодавцю — працювати не менше, ніж ті, в кого нема дітей, і собі, звісно, — радіти всьому цьому й у жодному разі не скаржитися, бо "нас завжди сприйматимуть як людей, які скаржаться. Ми не можемо говорити в негативному тоні й не чути, що нам слід просто цінувати те, як добре все складається. Тож ми робимо що можемо. Фарбуємо волосся. Намагаємося малювати “стрілки”. Прагнемо бути поруч, а тоді неминуче почуваємося розчарованими, коли нас просто не помічають".

На думку авторки, "двома найбільшими стресовими чинниками для жінок є робота й діти; якщо ж у них є і те, і те, ці чинники мають кумулятивний ефект. Ми несемо фінансову відповідальність, яку в минулому несли чоловіки, та водночас досі обтяжені традиційними обов’язками з догляду. Назагал ми терпимо цей подвійний удар саме тоді, коли стикаємося з найбільшим стресом на роботі та у вихованні дітей водночас: у сорок із лишком років". Однак разом із тим звідусіль чуємо: ти маєш подбати про себе, ти маєш заспокоїтися, ти маєш розслабитися. "Мій досвід показує, що лиш одне може шкодити психічному здоров’ю жінки більше, ніж намагання бути супергероїнею, а саме — вимоги «розслабитися», тим паче з огляду на те, що будь-які спроби зробити це швидко призводять до негативних наслідків", — пише Ада Келгун, яка сама пережила кризу середнього віку. 

А розслабитися й дійсно не виходить. Ані на роботі, бо якщо жінки працюють на повну "й «встигають усе», у робочі дні можуть бачити своїх дітей, коли ті не сплять, не більше ніж по півтори години". А якщо вони обирають дбати про сім’ю, то розуміють, що "традиційна структура роботи їм не надто підходить… наші життя розгортаються такими етапами, що погано пасують до очолюваного чоловіками корпоративного світу. Багато жінок до тридцяти з гаком років створюють сім’ї, і їм стає важко знаходити час на щось поза офісом. До сорока з гаком ми часто впираємося в скляну стелю платні та підвищення. А до п’ятдесяти−шістдесяти нас, на жаль, часто починають цілковито ігнорувати". Удома теж розслабитися не виходить, оскільки "минули ті дні, коли дітям спокійно доручали виконати важливу роботу вдома чи на фермі, принести з крамниці харчів на всю родину. Сьогодні батьки набагато частіше розглядають потреби й бажання своїх дітей як найважливіші, а власні та своєї другої половинки — як другорядні".

Але щось із цим усе-таки потрібно робити. Авторка не дає конкретного універсального й дієвого рецепта. Вона просто пояснює, що саме й чому ми відчуваємо. А от як допомогти собі — вирішувати кожній із нас. Хотіла написати: "обирати", але про вибір, на жаль, не йдеться...

"Якщо спитати: «Ви хотіли б рибу чи курку?», хоча курка перебуває на вершині гори, а надворі дощить, тоді як риба стоїть під навісом у вас перед носом, чи можна це реально назвати вибором? Чи справді можна сказати, що жінка, яка обрала рибу, сама відмовилася від споживання курки — що в ній, напевно, від природи закладена любов до риби? ... Я не лаю можливості вибору, а просто кажу, що таке їх розмаїття за такої малої підтримки викликало в багатьох сором. Бути повноцінною й рівноправною партнеркою як на роботі, так і вдома, мати насичене соціальне життя, робити свій внесок у суспільство, залишатись у формі — робити все це незмірно важче, ніж займатися чимось окремим. Ми просили більшого й таки одержали більше. Я свято вірю, що так справедливіше. Але чи легше? Ні".

Переклад із англійської Марії Пухлій, вид. BookChef, 2021

27.10.20

Джошуа Д. Мезріч "Коли смерть дарує життя. Нотатки хірурга-трансплантолога" / Joshua D. Mezrich - When Death Becomes Life: Notes from a Transplant Surgeon

Ця неймовірна книга стільки часу тримається на вершинах різних рейтингів і ТОПів, що не видати її в Україні було б величезною помилкою. І такою ж помилкою буде не прочитати її (це я апелюю до тих, для кого Мезріч — ще не відкрите ім’я).

Автор — відомий у США лікар-трансплантолог із величезним досвідом, про який він, власне, й оповідає у своїй книзі. Проте просто читати про численні операції було б, погодьтеся, не надто й цікаво, особливо коли ви не маєте жодного відношення до хірургії (хаба що як пацієнт). Однак не хвилюйтеся: книга — це ціла й цілісна історія трансплантології, від найперших і невдалих спроб до сучасних проривів у цій непростій галузі медицини.

Читаючи, я повсякчас міркувала: це ж наскільки відважним потрібно бути, щоб стати на стежку, якою не лише ще ніхто у світі не ходив, а й торувати її наперекір заборонам, суспільному осуду й релігійним догмам! Часто ті, хто це робив, платили за свої спроби репутацією, своїм підірваним здоров’ям і — головне — життями тих людей, котрих понад усе хотіли врятувати.

Мезріч — один із таких героїв. Йому, звісно, пощастило — він почав займатися трансплантологією вже тоді, коли ці операції стали якщо й не повністю рутинними, то хоча б зрозумілими й уже звичними як для медиків, так і для пацієнтів. Проте насправді все не так просто й нині — людей, котрі потребують пересадки тих чи інших органів, багато, а от трансплантатів — мало. Тому й підіймає автор такі важливі саме на сьогодні питання, як етичність забору органів у людей, які ще дихають, а відтак живуть; у донорів, котрі не вияивли за життя бажання ними бути; вирощування штучних органів і тварин для їх забору (а це теоретично  можна робити, використовуючи в якості донорів приматів та свиней). Цілий розділ присвячений етичній проблеми вибору між реципієнтами, адже, обираючи одного, ти свідомо підписуєш смертний вироку іншому... А ще в книзі багато настільки детальних описів оперативних втручань, що я знову, як у юності, захотіла стати лікарем. Не судилося. Однак наразі я із задоволенням читаю книги, написані лікарями, й можу разом із ними проживати частинку їхніх героїчних життів.

Переклад із англійської Анни Дученко, вид. BookChef, 2020

26.10.20

Моллі Кармел "Попрощайся з цукром. Інструкція зі здорового й щасливого життя" / Molly Carmel - Breaking Up with Sugar: Divorce the Diets, Drop the Pounds, and Live Your Best Life

Це ледь чи не перша книга про здорове харчування, яку я прочитала. Бо, здавалося б, і так усе зрозуміло: їж корисне, уникай шкідливого — й буде тобі щастя. Хоча насправді причина такого мого ігнору подібної літератури полягала в тому, що я ніколи не мала проблем із зайвою масою тіла. Поки не подорослішала настільки, що почала підозрювати: проблеми все-таки можуть з’явитися))) Тож ліпше підготуватися до війни заздалегідь, ніж потім хапатися за соломинку, чи не так?)))

Вибір упав на Моллі Кармел, тому що, по-перше, це одна з книг, над якими я працюю, а по-друге, мені зімпонував її підхід до викладу матеріалу. Тут дійсно багато науки — бо ж як інакше переконати сучасного читача в об’єктивності інформації й надійності її джерел? Однак подана ця інформація дуже дохідливо й навіть дотепно: цукор у книзі порівнюється з колишнім партнером, токсичні стосунки з яким роблять вас нещасними. То навіщо вони взагалі? Потрібно попрощатися з таким "коханим" і зажити здоровим і щасливим життям.

Розповідаючи про свої стосунки з цукром (а авторка з дитинства мала неабиякі проблеми з масою тіла), Моллі Кармел щиро розказує про всі невдачі, які раз по раз твердили їй: нічого в тебе не вийде, навіть не сподівайся! Проте жінка не здавалася. Вона була настільки цілеспрямованою, що зрештою знайшла причину своїх проблем і змогла її усунути. Ну, ви вже здогадалися: це цукор. Його нині можна зустріти практично скрізь і в усьому. Навіть у звичайному борошні. Тому й радить авторка їсти хліб не зі звичайного, а з цільнозерновеого борошна. І не просто радить, а дохідливо обґрунтовує, чому й навіщо. А ще наводить історії своїх пацієнтів (бо наразі має клініку, в якій допомагає важковаговикам позбутися важкості) й ділиться цілою купою цікавезних корисних рецептів! Оцей розділ мені сподобався найбільше!

Переклад із англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2020

Домінік Спенст "Змініть життя за 6 хвилин. Щоденник" / Dominik Spenst - Das 6-Minuten-Tagebuch

Якось Домінік Спенст, німецький підприємець, успішний фахівець і загалом людина, яка не особливо замислювалася про щастя, потрапив під мотоцикл. Це сталося в одній із далеких спекотних країн, тож, лежачи безпомічно на асфальті з роздробленою ногою, страждаючи від спраги й самотності, Спенст мимохіть був змушений зробити переоцінку цінностей. Він тоді ще не знав, що попереду на нього чекають довгі місяці не зовсім успішних операцій і що ця трагедія зрештою обернеться на одну з найліпших речей, які з ним трапилися.

Рідні й друзі дивувалися: як, лежачи на лікарняному ліжку, втративши роботу й купу можливостей, Домінік Спенст може радіти життю? Він, як міг, пояснював їм свій секрет, котрий полягав у зміні сприйняття подій і явищ, у позитивному налаштуванні, у вдячному сприйнятті того, що відбувається, у пошуках можливостей, щоб зробити щось, а не причин, аби не робити. Потім Спенст вирішив, що варто не просто розказати про це людям, а й дати їм інструмент, який допоможе зафіксувати сприйняті зміни й зробити так, аби люди не просто прочитали книгу, а дійсно змінили своє життя. Так і народився щоденник "Змініть життя за 6 хвилин".

Ні, насправді знадобиться значно більше, ніж шість хвилин))) Спочатку потрібно прочитати теоретичні викладки — а вони досить ґрунтовні й підкріплені посиланнями на літературу й результати наукових досліджень. А тоді взятися до справи: щодня по три хвилини вранці й три увечері працювати зі щоденником, виконуючи завдання й формуючи себе нового. Й лише коли збіжать 66 днів (за останніми науковими даними, саме стільки потрібно, аби в людини сформувалася стійка нова звичка), можна буде оцінити, що саме змінилося в житті.

Так, усе досить складно))) Але маю надію, що буде дієво, бо теорії, погодьтеся, ми всі начиталися вдосталь, а от чи в багатьох із нас настали ті зміни, про які ми читали і про які мріяли? Отож бо...

Наразі прочитала теорію. Коли допишу практику, розкажу, як воно)))

Переклад із німецької Марії Вачко, вид. BookChef, 2020

29.09.20

Стів Пітерс "Парадокс Шимпанзе. Менеджмент розуму" / Steve Peters - The Chimp Paradox: The Acclaimed Mind Management Programme to Help You Achieve Success, Confidence and Happiness

Люблю професіоналів, бо лише справжні профі можуть настільки добре знати свій предмет, що здатні пояснити все зрозуміло й докладно практично будь-кому. До таких однозначно належить професор-психіатр Стів Пітерс. Попри неабиякий досвід академічної роботи, яку він поєднував із практикою (зокрема налаштовував на перемогу британських професійних спортсменів), йому вдалося написати абсолютно легкий для сприйняття посібник, наповнений не тільки наукою, а і яскравими метафорами та дотепними ілюстраціями.

Однак по-порядку. Стів Пітерс наочно пояснює, як розподілені функції нашого мозку між розумом, несвідомим і емоціями. Він називає ці сутності Людина, Комп'ютер і Шимпанзе. А тепер пригадайте-но, хто з них найбільше заважає нам жити? От-от: саме емоційний, непередбачуваний і погано контрольований Шимпанзе. Здавалося б, потрібно зібратися докупи, зосередитися й написати тест або пройти співбесіду — але ні: серце калатає, руки трусяться, думки порозбігалися. Шимпанзе розгулявся, бо нам страшно. І таких прикладів можна навести безліч.

То що ж робити? Щонайперше, зрозуміти поведінку Шимпанзе. По-друге, знайти важелі впливу на нього: десь потрібно в клітку посадити, десь підкупити бананом, а десь і відпустити навсібіч виплеснути емоції. По-третє, навчитися використовувати всі три складові мозку таким чином, аби досягати намічених цілей.

А до чого тут парадоксальність, спитаєте ви? А до того, що цей на позір вреднючий Шимпанзе, який часто-густо тільки псує все, може ставати в пригоді в найнеочікуваніших ситуаціях. Як цього досягти, й розказує, ба навіть малює автор. Просто Людина у вашій голові має Домовитися з вашим Шимпанзе, й тоді все вдасться. Я от тренуюся)) Майже виходить)))

Переклад із англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2020

28.09.20

Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат. Посібник зі статевого дозрівання від Еллен і Ніни" / Ellen Støkken Dahl, Nina Brochmann - Jenteboka: Ellen og Ninas guide til puberteten



Як я шкодую, що у свої 12 років нічого подібного прочитати не могла! Скількох травм вдалося б уникнути, скільком стресам просто не було би місця в моєму, тоді ще зовсім дитячому світі, й наскільки іншою людиною змогла б вирости тодішня я! 

Напевне, нема потреби розказувати, яким було в колишньому союзі статеве виховання дітей. Параграфи про органи розмноження людини давалися на самостійне вивчення у 8-му класі (якщо не помиляюся), про такі етапи дорослішання, як місячні, полюції, ріст волосся, грудей тощо, дізнавалися зазвичай за фактом їх появи в житті дитини (для багатьох, у тому числі й мене, це було дуже неочікувано й дуже страшно!), а про секс годі й говорити — вулиця й однолітки, більше ніяк! Я досі пам'ятаю ту останню парту й той зошит-чернетку, на яких моя подруга в деталях малювала мені те, що побачила в щілину дверей, підглядаючи за батьками. Ні-ні, ви не так зрозуміли: батьки не робили цього, вони разом із сусідами на єдиному відеомагнітофоні в околиці дивилися кимось привезене "звідти" порно! Чи багато розумних і корисних речей ми могли дізнатися таким чином? Отож!

Зате в сучасних дітлахів і підлітків нині є ціла полиця книг, із яких можна дізнатися про всі ці речі: і коли тобі лише п'ять, і коли вже п'ятнадцять. Нещодавно вона поповнилася унікальним у своєму роді виданням — "Книгою для дівчат" уже відомих українським читачам лікарок-блоґерок із Норвегії Ніни Брокманн і Еллен Сантеккен Дал.

Звісно, в ній ідеться насамперед про фізіологічні особливості дозрівання: ріст грудей, появу додаткового волосся на тілі й менструацію. Це очевидні речі, й не вони роблять цю книгу особливою. Її унікальність полягає в тому, що авторки розповідають не лише про це. Є ще багато проблем, із якими стикаються дівчата в пору дорослішання, — зокрема психічних, емоційних, соціальних. І про них зазвичай ніхто ніколи не говорить, бо ж навіщо? Дякуйте вже й за те, що пояснили, як і коли користуватися прокладками чи тампонами!

Еллен та Ніна натомість відверто говорять і про багато іншого. Наприклад, про мастурбацію. Чомусь для хлопчиків це заняття вважається нормою: про нього не соромляться говорити, ба навіть вихвалятися, вважається, що без достатнього досвіду мастурбації не варто починати статеві стосунки. А коли в чоловіка тривалий час відсутні стосунки із жінкою, йому навіть наполегливо рекомендують зайнятися самозадоволенням і зняти напругу, чи не так? Натомість для дівчат і жінок мастурбація — це досі щось непристойне й навіть ганебне, попри те що практично всі з нас мають подібний досвід. Особливо гострою є ця потреба у підлітків, коли контролювати гормональну зливу практично неможливо. Це — нормально й корисно, й у цій книзі читачки знайдуть не лише підтвердження цьому, а й докладні "інструкції", як це робити.

Тут також є інструкції щодо того, як зробити перший крок, коли тобі подобається інша людина (причому незалежно, хлопець чи дівчина). Заговорити першою чи ні? Може, запропонувати сходити в кіно? Чи ліпше покататися на велику? А якщо він схоче поцілувати, як це зробити правильно? А коли ні — чи варто першій узяти його за руку й пригорнутися? А якщо він відштовхне й розсміється? Це ж кінець світу! Чи ні? Смішні проблеми, чи не так? Але тільки не для підлітків.

А от підлітковий секс уже не смішний і для дорослих. І як голосно ми не кричали б, що не годиться, бо рано, вони все одно це роблять. Тож чи не ліпше дати дівчатам якомога більше інформації про те, коли варто погоджуватися, а коли відмовити. Про те, що кожна з них має право сказати "ні", що мають бути чіткі межі, переходити які можуть лише обрані, й головне — що відмовляти потрібно, й ніхто не має тебе засуджувати ані за те, що ти "дала", ані за те, що "не дала". 

Як, утім, і за те, що ти часом лютуєш і сердишся, а не тихо й ображено хлипаєш у кутку, як личить "справжній дівчинці" (це ж саме, тільки в дзеркальному варіанті, стосується й хлопців). І за те, що тобі подобається не отой спортивний красень, а... подруга з тенісної секції. Й за те, що ти не відповідаєш нав'язливим стандартам із інстаґрама, а зручно почуваєшся в неідеальному тілі з неідеальними зачіскою та макіяжем...

Ця книга — про багато що, і я, доросла жінка, теж мимохіть зробила кілька відкриттів, чесно. Текст написано легко й дотепно, тож він не викликає відчуття сорому (бо чогось досі саме з ним пов'язуються розмови про вагіну, клітор, виділення з піхви й секс). Неймовірні ілюстрації дуже прикольно ілюструють усе-усе до найменших дрібниць, але знову ж таки без отого відчуття "фуууу". А ще я її обов'язково даруватиму племінницям, хрещеницям і навіть донькам подруг, бо, як виявилося, не всі мами зважуються купити своїй дитині книгу "про це". Прикро...

Ілюстрації Магниль Вінснес, переклад із норвезької Ангеліни Колодніцької, вид. BookChef, 2020

30.08.20

Донна Джексон Наказава "Янголи чи вбивці? Клітини, які змінюють медицину" / Donna Jackson Nakazawa - The Angel and the Assassin: The Tiny Brain Cell That Changed the Course of Medicine

На позір це книга про медичне відкриття. В анотації так і написано: йдеться про мікроглію — крихітні клітини, на які зазвичай не надто зважали медики й біологи. Аж доки не з’ясували, що ці клітини, активуючись для  виконання своїх основних завдань: прибирання відмерлих клітин й допомоги імунітету, — можуть значно нашкодити своєму власнику. Психологічні проблеми, когнітивні порушення, автоімунні недуги — часто це все наслідок неправильної роботи клітин мікроглії, які з янголів перетворюється на вбивць.

Однак насправді книга не лише про медицину. Вона про багато дуже й дуже важливих речей, нібито не дотичних до біології, які, проте, впливають на здоров’я кожного з нас. Авторка підіймає багато проблемних питань, які змусили мене подивитися на деякі речі під зовсім іншим кутом, дещо переоцінити, а щось і взагалі викинути з життя (принаймні постаратися це зробити).

Загальновідомо, що до багатьох фізичних хвороб призводять психологічні причини. Однак у нашому суспільстві про це говорити не можна! Чомусь бути хворим фізично — пристойно, а психологічно — ні. Стигматизація психологічного нездужання призводить до того, що про будь-які його прояви, як-от апатію, хронічний стрес, емоційне вигорання, депресивні розлади, люди воліють мовчати. Ліпше приховувати такі проблеми, ніж дозволити іншим вважати тебе ненормальним. Таким чином, ці невеликі спочатку порушення мають серйозні наслідки.

Статистично доведено, що найчастіше від психологічних порушень страждають жінки. Вони настільки зосереджені на тому, аби забезпечити добробут (у тому числі й психологічний) дітей і чоловіка, а часто — й усієї великої родини, що піддають себе надмірному емоційному й стресовому впливу. Відчуття нікчемності, провини від того, що ти не здатна забезпечити свою дитину всім, безсоння — це вже ознаки психологічного розладу. Хто у нас на них зважає? А найгірше те, що такі жінки не дозволяють навіть собі самим визнати: у мене є проблема. То як і хто має нам допомогти, якщо не ми самі? Отож...

Крім того, нині потрібно враховувати тиск соціальних мереж і показово щасливого життя. Це все викликає токсичне отруєння, особливо в підлітків (здебільшого в дівчат — теж статистика). Постійні й наполегливі підказки, як має виглядати тіло, які гендерні ролі мають виконувати дівчата, як чинити в тій чи іншій ситуації, аби тебе любили, поважали й заміж покликали, — це ніщо інше, як психологічне зґвалтування. І його дедалі більшає... Ніхто не відміняв і сексуального домагання — як у реалі, так і у віртуалі. До того ж з усіма стресами дівчата мають впоратися самі — у сучасному суспільстві, як правило, бракує розуміння та підтримки в сім’ї, адже ми всі дуже й дуже зайняті власними проблемами, з якими мусимо впоратися самотужки. Хлопці також, звісно,  страждають — соціальні вимоги щодо успішності й маскулінності ніхто не відміняв. Проте їх це зачіпає все-таки менше.

Коротко кажучи (хоча коротко вже не виходить)), оце-от все шалено впливає на фізичне здоров’я. Бо стрес — це адреналін. Адреналін одразу активізує імунітет (а раптом вас вкусить вовк, від якого ви наразі втікаєте, й треба бігом від бактерій, вірусів тощо позбавлятися?). Імунітет своєю чергою робить свою роботу й активізує мікроглію. А вона старанно включається в роботу, знищуючи в тому числі й синапси клітин головного мозку... Здається, коротко все-таки вийшло викласти механізм, описаний в книзі))) А докладніше й науковіше про нейроімунологію ліпше розкаже Донна Джексон Наказава.  

У книзі, крім згаданого, йдеться про методи лікування психічних розладів, деменції (хвороби Альцгеймера) посередництвом впливу на мікроглію. Докладно розповідається про методи нейрофітбеку — це коли мозок "тренують" не стресувати, а працювати іншими своїми клітинами (якось так))). Розвінчується усталене твердження про гематоенцефалічний бар’єр: уже доведено, що лімфосудини пропускають у мозок клітини, що відповідають за імунітет. І ще багато всякого-різного цікавого, викладеного доступно й науково водночас.

Переклад із англійської Лесі Бідочко, вид. BookChef, 2020.


24.08.20

Том Батлер-Боудон "50 видатних книг. Психологія" / Tom Butler-Bowdon - 50 Psychology Classics: Who We Are, How We Think, What We Do

У мене віднедавна з’явився план: зібрати й прочитати якомога більше книг Тома Батлера-Боудона із його серії 50 Classics. Бо те, як він обирає й передає інформацію про найвидатніші праці науковців тієї чи іншої галузі, варте уваги (та й поваги також).

У цьому виданні зібрані 50 видатних книг із психології. Здавалося б, як можна переказати таку кількість розмірковувань, пошуків, відкриттів понад 130-літньої історії психології, вмістивши все це лише на 500 сторінках? Виявляється, можна, якщо ти — Том Батлер-Боудон)))

Розпочинається огляд книгою В. Джеймса "Принципи психології", написаною 1890 року. Логічно, чи не так? А оскільки автор поставив за мету хоча б частково пояснити читачеві людську природу, то тут знаходяться й "Тлумачення снів" З. Фройда, й "Розуміння людської природи" А. Адлер, й "Виміри особистості" Г. Айзенка, й "Архетипи й колективне підсвідоме" К. Г. Юнга. 

Із постулатами, викладеними в "Сексуальній поведінці жінки" А. Кінсі, мені хотілося посперечатися (звісно, від часу написання цієї праці минуло майже 70 років). Дещо із "Покори авторитету" С. Мілґрема дало змогу по-іншому оцінити певні вчинки конкретних людей. А над "Структурою розуму" Г. Ґарднера я довго розмірковувала й вирішили прочитати його книгу цілком.

Власне, саме для цього — визначити, що читачеві найцікавіше, й спрямувати його до літератури, яка дасть змогу поглибити необхідні знання, — й пише свої книги Том Батлер-Боудон. У насиченому інформацією, й науковою також, світі дуже легко заблукати, якщо рухатися без вказівників. "Психологія. 50 видатних книг" — саме така річ для зацікавлених у глибшому ознайомленні з цією наукою.

Переклад із англійської Тетяни Микитюк, вид. BookChef, 2020

28.07.20

Білоус Петро Васильович "Автобіографія. Бібліографія"






Читаючи цю книгу, я відчувала неймовірний дискомфорт від невідповідності назви й змісту. Сухі слова "Автобіографія. Бібліографія" анітрохи не розповідають про те, що знаходиться під скромною палітуркою. А там — цілий світ: яскравий, барвистий, сповнений звуків, запахів і життя. Життя одного маленького хлопчика, який виріс у невеликому селі на Житомирщині й став одним із найвідоміших в Україні літературознавців-медієвістів.


Саме завдяки його титанічній праці ми можемо прочитати в перекладі  "Мандри Василя Григоровича-Барського" — 2018 року вийшла лише частина (про Святу гору Афон), а 2000 видавництво "Основи" видало повну історію його мандрів по Святих місцях Сходу, а це — майже 800 сторінок раніше незнайомого сучасним українцям тексту. Петро Васильович — автор 21 монографії та 38 навчальних посібників. Загальна кількість наукових публікацій — понад 350. Професор Петро Білоус допоміг захистити кандидатські дисертації 23 аспірантам, із них двоє стали докторами наук.

Вражаючі цифри, чи не так? Однак за ними — тонке світовідчуття того самого хлопчика, з яким ми знайомимося на перших сторінках цієї книги, бо люди глибоко всередині не змінюються, що б не видавалося це тим, хто сприймає їх лише зовні.

Петро Білоус відверто розповідає про реалії наукового університетського життя, коли папірчик зі звітом для методистів часто важливіший за саму публікацію чи дослідження. Про те, що викладацька робота — це насамперед старанне виконання вказівок МОН, керівництва університету, факультету, деканату та інших, а не творчий підхід до викладання та постійний розвиток. Про любов до України, яка ніяк, попри зусилля багатьох (утім, певно, недостатньо багатьох), досі не в змозі стати тією країною, якою ми могли б по праву пишатися. Про своє світовідчуття — язичницьке поклоніння природі й лише їй, бо тільки сонце, зілля й вода здатні дати справжню енергію для життя.

Окрім науки, Петро Білоус усе життя займався творчістю. Цьому свідки — 15 поетичних збірок і 11 прозових творів. Про деякі з них я тут уже писала, про інші — ще розповідатиму, бо світ, яким його сприймає й творить Петро Васильович, дуже близький і мені.

Вид. Житомир: Видавець О. О. Євенок, 2019

26.07.20

Ґері Чепмен, Шеннон Ворен "Збудуй міцну сім’ю. Покрокова інструкція" / Gary Chapman, Shannon Warden - The DIY Guide to Building a Family that Lasts: 12 Tools for Improving Your Home Life


Книга Збудуй міцну сім'ю. Покрокова інструкція
The DIY Guide to Building a Family that Lasts: 12 Tools for ...



Люблю цікаві метафори, тож ідею Ґері Чепмена порівняти зміцнення стосунків у родині з реновацією будинку оцінила. Проте автор наголошує: якщо відновлення домівки ми все-таки можемо доручити підрядникам, то відновленням щирих, довірливих стосунків у сім’ї доведеться займатися виключно самотужки. Тому й пропонує читачам покрокову інструкцію у стилі креативних наборів "Зроби сам" — якщо дотримуватися всіх порад і рекомендацій, а ще озброїтися цілеспрямованістю та впертістю, ти зрештою зможеш зібрати пазл/зробити опалення/розбити сад/зміцнити родину без допомоги зовні.

Але є одне "але": будь-які масштабні роботи складно провести самотужки. Отут і приховується головна перешкода для відбудови родини — цього мають хотіти всі домочадці: й чоловік із дружиною, і діти. Пропоновані авторами методики розраховані на усвідомлену залученість до процесу всіх його учасників. Неможливо скласти й виконати план із розваг (а є й такий крок зміцнення стосунків), якщо хтось хоче в зоопарк, інший — у кіно, а ще хтось — просто повалятися на дивані з телефоном у руках. Неможливо щиро проявляти доброту до всіх близьких, якщо у відповідь все одно отримуватимеш байдужість чи щось трошки менше за неї, бо іншим байдуже до твоїх планів реновації родини. Неможливо домовитися зі своєю подружньою половинкою про розбудову довірливих стосунків, якщо у вас їх майже немає, а разом ви лише тому, що маєте спільне житло/дітей/бізнес.

Я вірю Чепменові й Шеннон і їхньому досвіду щодо дієвості викладених у книзі порад і методик. Якщо вони працюють з кимось, то чому б їм не посприяти й вашим стосункам? Але для цього ці стосунки мають бути цінними для всієї родини, бо лише закотивши рукави цілою сімейною бригадою, вдасться й труби замінити, й світло провести, й шпалери переклеїти у домі, котрий називається "Родина".

Переклад із англійської Адама Лозевича й Анни Оксентюк, вид. BookChef, 2020

Венді Вуд "Хороші звички, погані звички. Наука позитивних змін" / Wendy Wood - Good Habits, Bad Habits: The Science of Making Positive Changes That Stick

У цій книзі дуже важливим є підзаголовок: "Наука позитивних змін". Бо, на відміну від багатьох видань подібного спрямування, в яких викладаються загальні міркування про, скажімо, користь хороших звичок і шкоду поганих (буцімто ми самі цього не знаємо й не розуміємо))), Венді Вуд підійшла до вивчення формування звичок дуже й дуже ґрунтовно.

Авторка — вчена-психологиня, яка багато років присвятила дослідженню формування звичок у людей. Купа експериментів, як лабораторних, так і "в природному середовищі" дала змогу зібрати багато інформації, що стосується впливу наших звичок на життя і їх формування. Скажімо, ми здатні сформувати стійку звичку лише тоді. коли маємо чіткі й переконливі наміри зробити щось. Нумо, згадайте, скільки разів ви збиралися почати бігати/правильно харчуватися/менше сидіти в телефоні/тощо? І скільки з цих намірів вам вдалося реалізувати? Отож: насправді все значно складніше, ніж просто прийняти рішення й виконувати його щодня, чи не так? Чому це складно і що з цим робити, й пояснює Венді Вуд.

Мені особисто припало до душі її роз’яснення про вплив контексту на формування наших звичок. Складно почати щодня бігати у спальному районі Києва, де й зі стадіонами скрутно, й із бігунами, а більшість людей дивляться на тебе, мов на не сповна розуму))) А от якщо вам пощастило жити в місці, де є бігові доріжки в парку й де бігають багато людей — сформувати звичку щоденного бігу буде значно легше, бо в пригоді стає не лише ваша сила волі й серйозні наміри, а й контекст (наприклад, отой симпатичний Юрко, з яким ви познайомилися минулого тижня, точно чекатиме на вас на вході у парк, тож доведеться встати раніше й взути кросівки))) І навпаки: якщо у вас є велике бажання кинути палити, але ви постійно спілкуєтеся з людьми, котрі палять, позбавитися звички (а то й залежності) буде значно складніше, а то й неможливо.

Це все, звісно, теорія, але у Венді Вуд багато й практичних конкретних порад, якими кожен із нас може скористатися. Дієвість деяких із них я можу підтвердити. Наприклад, людям, котрі хочуть менше залипати в телефоні, авторка радить подарувати "собі щось таке, що тішить людей вже багато сторіч, щось ідеальне, здатне відволікти розум на кілька хвилин. Не просто відволікти — а розширити свідомість, заповнюючи прогалини в знаннях. Щось, що стане в пригоді згодом за вечерею, що запропонує вам цікаву історію чи тему, яку можна обговорити з родиною. Щось портативне й довговічне. Щось, що надихатиме вас..."

Ви вже здогадалися, що це? Ну то що, хочете подарувати собі книгу? Бо мені дійсно допомагає — ліпше залипти в хорошій книзі, ніж у фейсбучику (хоча я й там все ще залипаю)))

П. С. А ще завдяки Венді Вуд я відкрила для себе просто чудовий серіал "Божевільні". Але це вже інша історія...

Переклад із англійської Мирослави Конобас і Євгена Мірошниченка, вид. BookChef, 2020


29.06.20

Арун К. Сінгх, Джон Генк "Твоє серце в моїх руках" / Arun K Singh - Your Heart, My Hands: An Immigrant's Remarkable Journey to Become One of America's Preeminent Cardiac Surgeons

Коли я почала працювати в медичній журналістиці, мені дуже цікаво було зазирати за двері операційних, де відбувається магія (з моєї точки зору так воно і є). Тож історії, розказані лікарями, читала не лише з цікавості, а й з напівпрофесійної точки зору. 

Тепер я читаю подібні книги також за покликом не лише читацького інтересу, а й професії, як дотична до видання такої літератури людина. Читаю їх досить багато, а от розказати й головне — щиро порекомендувати хочу оцю-от, із майже романтичною назвою "Твоє серце в моїх руках". Однак романтики в книзі мало. У ній багато праці — тяжкої щоденної впертої праці, яка зрештою привела іммігранта з Індії до визнання як одного з найкращих дитячих кардіохірургів США.

Нині такою історією мало кого здивуєш: світ потроху втрачає кордони. Але те, про що розповідає Арун Сінгх, відбувалося в 60-ті роки минулого століття. Тоді індус в американській операційній був дивовижею, серйозно його мало хто сприймав. А до неї, тієї операційної, ще ж добратися потрібно! І це було складно, особливо коли врахувати, що в тебе на старті були покалічені руки, вроджена дислексія й лише 9 доларів у кишені, коли ти вийшов із літака в країні великих можливостей...

Ця автобіографічна історія мене зачепила за живе. Бо вона не схожа на більшість книг про успішних людей, герої яких набувають ознак ледь не ідолів для наївних читачів, котрі мають зробити прості висновки: він зміг, і я точно зможу, от тільки встану з дивана. 

Ця історія дуже відверта й дуже щира. Вона про те, як важливо не здаватися, коли тобі чогось дуже й по-справжньому хочеться. І про те, наскільки важливо бути хоробрим, відважним, сміливим, відчайдушним — не можу підібрати епітета, аби висловити захоплення тим, що зміг зробити цей індійський хлопчина, в якого на позір зовсім не було шансів стати кардіохірургом. Ще вона про те, як щастить деяким дітям на матерів. Робити все, аби порятувати дитину й допомогти їй віднайти своє місце у світі, — це нібито банально для батьківства, але разом із тим дуже складно. Особливо якщо зважати на бажання дитини, а не свої...

А ще ця книга — про життя. Наповнене сенсом, прагненнями, бажаннями, любов’ю, а також сумнівами, страхами, розчаруваннями. Про життя, яке надихає. Мене, принаймні, точно надихнуло... Раджу!

Переклад Євгена Мірошниченка, вид. BookChef, 2020

24.05.20

Максвелл Мольц "Психокібернетика" / Maxwell Maltz - Psycho-Cybernetics: Updated and Expanded


Я, певно, належу до тієї купки надміру самовпевнених людей, які не потребують / не хочуть / не люблять / не сприймають повчань щодо того, як їм жити. Це стосується й живого спілкування, й книг, і супермодних нині тренінгів тощо. Ні-ні, я не стверджую, що все написане / розказане — маячня, я виключно про свій скепсис до подібного "перезавантаження". Однак у цьому мінусі є й свій плюс: критичне ставлення дає змогу відсіяти зерно від полови (наскільки я на це здатна, звісно, зі своїм незначним досвідом поглинання такої інформації))))

Власне, цей вступ вів до того, що мені трапилася книга, про яку хочу розповісти без зайвого критиканства. Тому що критикувати ліпше наслідувачів, так буде справедливо, а от Максвелл Мольц був одним із першопрохідців того, що ми нині називаємо психологією самодопомоги. Саме він 60 років тому сформулював оті поширені нині постулати про "візуалізуйте й отримаєте", "будьте впевнені в собі й досягнете", "відчувайте щастя тут і зараз, бо вчора й завтра — то все не насправді" тощо. Десь таке вже чули-читали? Авжеж! Бо після Мольца ці установки повторюють (і ще повторюватимуть) багато гуру самодопомоги. (Задля справедливості варто зазначити, що й до Мольца про це говорили інші, однак він, на відміну від багатьох своїх наступників, їх багато й влучно цитує.)

Термін "психокібернетика" Максвелл Мольц (пластичний хірург за фахом, до речі) вигадав для позначення механізму, за яким він спостерігав тривалий час. Люди, переконані у своїй нікчемності, залишалися такими ж навіть після вдало проведеної пластики. І навпаки: часто розмова з пацієнтом давала змогу виправити його життя й без хірургічного втручання. Мольц зрозумів, що робота зі своєю свідомістю, програмування розуму як машини на досягнення певних цілей, вміння керувати емоціями здатні допомогти людям позбутися негативу й прожити значно щасливіше життя. Як це працює і яким чином цього досягти, він і розповідає у "Психокібернетиці".

Я прочитала книгу значно швидше, ніж радить це робити автор. Практичні заняття (навички розслаблятися, працювати зі своїми травмами, налаштовуватися на успіх і позитив), розраховані на щонайменше 21 день, я, зізнаюся, пропустила. Однак надолужую, зокрема під час занять йогою, коли тіло й розум дійсно розслаблені достатньо, аби методика Мольца почала діяти... До чого це призведе — подивимося))) А поки що запишу тут для себе, що наразі це найкрутіша книга із самодопомоги з тих, котрі мені потрапляли до рук.


Переклад з англійської Тетяни Семигіної, вид. BookChef, 2020

13.02.20

Філіп Гук "Галерея пройдисвітів. Історія мистецтва й арт-дилерів" / Philip Hook - Rogues' Gallery: A History of Art and its Dealers


Результат пошуку зображень за запитом галерея пройдисвітів
Як можна оцінити геніальність? Ні, не дати їй визначення, а скласти ціну? Які складові будуть у цій ціні? Що варто враховувати, а на що можна "забити"? А головне — яким чином переконати покупця, що ось цей шматок полотна, вкритий певною кількістю фарби, коштує десятки, сотні тисяч, а то й мільйони?

32489013. sy475 Про все це й не лише розповідає дослідник історії мистецтва Філіп Гук. Він створив цілу галерею портретів — ні, не пройдисвітів (хоча дехто зі згаданих у книзі арт-дилерів таким і був), а насамперед поціновувачів мистецтва. Звісно, вони заробляли неабиякі, а часом і дуже значні кошти, купуючи й продаючи полотна, однак якби не виникло цього виду бізнесу, хтозна, скількох відомих сьогодні митців світ утратив би! Бо багато хто з арт-дилерів виконували роль меценатів, підтримуючи й підгодовуючи художників, коли їм велося геть сутужно. Особливо це стосується таких новітніх на той час напрямків, як імпресіонізм, експресіонізм, кубізм тощо... Уявіть, яку віру в мистецький прогрес потрібно було мати, аби витрачати кошти на придбання якоїсь непевної "мазанини", причому десятками полотен, у переконанні що за років десять це вартуватиме в сто разів більше!

Ця книга — ще й неабиякий посібник із бізнесу. Щоб досягти грандіозного успіху в будь-якій справі, потрібно мати сміливість братися за те, чого до тебе ніхто не робив, дослухатися до своєї інтуїції, яка часом шепоче щось геть протилежне доводам розуму, дозволяти собі ризикувати й у жодному разі не опускати рук після невдач (а вони трапляються в усіх). А скільки тут живих прикладів вдалих і невдалих промоції, маркетингових ходів тощо!

Варто також відзначити роль арт-дилерів як популяризаторів мистецтва. Виставки, які вони раз по раз влаштовували, та їхні мистецькі галереї перебирали на себе освітницьку функцію: розказували й показували, що є важливим у мистецтві, яким чином розвиваються його напрямки, чому вони виникають, відкривали нові імена й "закривали" старі (таке також траплялося). До того ж виставки були масовим явищем — значно масовішим, ніж нині (принаймні в мене склалося таке враження), до дверей галерей вишиковувалися цілі черги, люди квапилися подивитися часом лише одне-єдине полотно.

Перелічувати прізвища, згадані в книзі, не буду. Хіба що одне згадаю: Пітера Вілсона, без якого аукціон "Сотбіс" не став би таким, яким він є нині. А ще ж є неймовірна Пеґґі Гуґґенгайм — шалена й смілива, племінниця того самого Соломона Гуґґенгайма, чиє ім’я носить всесвітньовідомий музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Не можна змовчати й про Герварта Вальдена, який не вірив у жорстокість радянської системи й загинув у таборах ГУЛАГу... Проте варто зупинитися, аби простий відгук не перетворився в список "пройдисвітів", які мене особисто дуже вразили.

З англійської переклали Любов Базь і Павло Білак, вид. ArtHuss, 2019

26.01.20

Девід Вітні "Програмування для дітей" / Devid Whitney - Get coding!

Пов’язане зображення

Вчитися ніколи не пізно, повірте. Нікому. Абсолютно. І ще повірте: отой поділ на гуманітаріїв і людей із математичним складом розуму теж абсолютно умовний. Опанувати можна все і всім, головне — мати бажання, мотивацію й джерело знань.

У моєму випадку всі ці три складові збіглися в часі й місці настільки, що я — журналіст і редактор, тобто людина, котра все життя мала справу з літерами, дуже швидко й легко опанувала ази програмування. Мотивацією було проханні про допомогу від сина, котрому ці знання дуже потрібні, аби круто хакерити, а не ганебто читерити в комп’ютерних іграх (якщо терміни вам незрозумілі — ґуґл допоможе))))) А джерелом зналь стала крута книга, яку ви бачите на фото. 

По-перше, у ній є сюжет. Детективна історія про викрадення рідкісного Чернечого діаманта! Група вчених знайшла його в печері, розташованій у горах Аляски. Його колись викрали з музею, а хто й навіщо — треба дізнатися читачеві. Паралельно читач має виконати шість місій, кожна з яких залишає по собі певні навички з кодування. 

У книзі подано основи трьох мов кодування: HTML, CSS та JavaScript. Звісно, з такою базою знань на роботу у Кремнієву долину чи якусь подібну місцину мене не візьмуть (а шкода))))), однак для семирічного хакера це — дуже хороший старт для подальшого розвитку навичок. Тим паче, що є другий том книги Get coding! ("Програмування для дітей-2"), тож сподіваюся, що її українське видання не забариться, бо ми вже чекаємо на нього.

Пер. із англійської Я. Головаченко, вид. Vivat, 2019