Я не помилилася, поставиши мітку "українська література". Попри незвичне ім’я, бурято-монгольське походження й роботу в НАСА, Андрій Васильєв вважає себе українцем, бо тривалий час жив у нашій країні, яку щиро полюбив, працював журналістом на провідних телеканалах та в міжнародних агентствах, а потім став... координатором космічних траєкторій сателітів та іншого космотранспорту в НАСА, таким чином спростувавши міф про чіткий поділ людей на гуманітаріїв і математиків.
Взагалі-то Дорж Бату спростовує багато міфів. Наприклад, про те, що космос і математика з фізикою — то чоловіча справа, а жінки бувають або вродливими, або розумними. Героїня його книги Франческа — справжня дівчинка, котра любить косметику, сукенки, в багатьох ситуаціях потребує сильного чоловічого плеча й разом із тим — неймовірно талановита, можна сказати геніальна математичка. А ще вона — аутист. Ні, в книзі про це не згадується, однак у своїх інтерв’ю (до речі, дуже раджу пошукати їх) Андрій часто про це розповідає й наголошує на тому, що рівні можливості для всіх — це не гасло, яке необхідно виголосити, а потім можна про нього й забути, це — необхідна умова гармонійного розвитку будь-якого суспільства. У книзі дуже багато дуже серйозних думок і міркувань, а ще — дуже серйозної інформації про те, як працюють оті всі космічні штуки, як вони запускаються, управляються, пересуваються тощо. Однак найбільше у ній гумору — легкого, дотепного, щирого.
Це не роман у традиційному розумінні, не збірка оповідань, це радше колекція фейсбучних дописів, зібраних під однією обкладинкою. Утім, попри уривчастість оповіді, в читача складається цілісна картина життя співробітників Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США (ух, я це написала!))) Кожен із героїв книги викликає симпатії, кожен має в собі щось важливіше, ніж просто роль у "гумористичному серіалі", яким видається книга на перший погляд, у кожного є чому повчитися. Але найбільше читачеві доведеться сміятися. Я мусила час від часу, їдучи в метро, втирати сльози — не від чхання чи вірусу, як дехто з попутників, а від сміху, який не могла стримати. Певно, це мало досить кумедний вигляд, але скільки задоволення я отримала від читання — не передати! Тепер уважно відслідковую ФБ-дописи Доржа й сподіваюся, що нова його книга не забариться.
Ілюстрації Олександра Ком’яхова, вид. "Видавництво Старого Лева", 2018
Немає коментарів:
Дописати коментар