25.11.18

Остап Вишня "Самостійна дірка"


Є в інстаграмі @litgurt, з яким ми щомісяця читаємо або перечитуємо когось із класиків української літератури. Листопадовим автором випав Остап Вишня. Тож, аби не перечитувати його всім відомі зі школи "Мисливські усмішки", я пішла шукати щось інше.


І знайшла... "До книги увійшли відомі фейлетони Остапа Вишні..., які спрямовані проти зрадників українського народу — буржуазно-націоналістичних прислужників імперіалізму", — свідчить анотація. Тобто самі розумієте, проти кого. Я, звісно, читала, що Остап Вишня таким чином заробляв чи ж то відпрацьовував своє звільнення з табору. Розумію, що в ті часи інакше й не можна було (хоча це, зазвичай, виправдання, бо можна було інакше, але тоді довелося б зовсім нічого не писати). Й про все це нагадувала собі повсякчас, доки читала (точніше — мучила) цю збірку. Проте мені все одно раз по раз ставало гидко. Гадаю, однієї назви цієї збірки доста, аби зрозуміти, наскільки гидко...

"Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа у садочку й гралася", — пишається один УкрОУНець своїми "подвигами". Як за методичною, чи не так? А оце вже точно за методичкою: "...думаємо про майбутнє. Про наше майбутнє, щасливе, вільне, у вільній сім’ї радянських народів, в Радянському Союзі". Хоча, знаючи майстерність Остапа Вишні у дууууже тонкому тролінгу, можна це сприйняти якраз як глибоко приховану сатиру. Проте всі оті засовування навіть натяку на самостійну Україні в "глибоку дірку" (самі знаєте, що то, хоча автор стверджує, що це всього лишень туалет) знову викликають відразу, і не стільки метафорою, скільки постійним повторюванням одного й того ж, зокрема прислужництва українців фашистам.

А ось про наш державний герб: "На жовто-блакитному полі — могила із застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля". І про гімн: "...вам, братця, голодранці, усміхнеться доля". І про нас, свідомих українців, які дочекалися того, за що, а потім проти чого вбоілвав Остап Вишня: "Шизофренія — це хвороба. Психічна хвороба. Лікують шизофреніків по божевільнях. Це коли в людини у голові замість мозку жовто-блакитна ряска. Вилікувати неможливо". Таке собі застереження, чи не так? І добре, що невиліковна ці зараза була.

А от чи не предтеча сумнозвісних вбитих снігурів сьогодення: "...ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов’їв видавили. та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода". Та й автокефальна українська церква вже є. Тож можна назвати Остапа Вишню передвісником оцих усіх змін. Втім, хтозна, що насправді було в його душі, адже колишні побратими гумориста-УНРівця говорили, що навіть вдячні йому за ці фейлетони, котрі свідчили: їхня боротьба триває. Тут же автор називає тих героїв (чи "героїв", якщо по-тодішньому), котрі не здалися: Бандеру, Мельника, Шмуляка, Мудрого, Левицького, Чуйка, Базяка, й створює таким чином їм "пам’ятник нерукотворний". Зізнаюся: деякі прізвища я мусила гуглити й була вражена нашою сучасною обмеженістю. Наприклад, Петро Чуйко — активний учасник національно-визвольних змагань із моєї рідної Житомирщини, і я про нього от тільки завдяки Вишні дізналася...

Тож враження дуже різнопланові й дуже неоднозначні. Та й поміркувати, добре поміркувати є над чим... 

Вид. "Дніпро, 1968

Немає коментарів:

Дописати коментар