Ті, хто слідкує за мною у фейсбуці, зауважили, як довго я читала "Амадоку", бо маю звичку (не знаю, добру чи погану))) ділитися вподобаними цитатами, й цю книгу я згадувала щодня понад місяць...
І роман того вартий. Софія Андрухович від часів "Фелікс Австрії" дуже й дуже виросла, й мене це неабияк тішить, бо тепер точно маю ще одну улюблену українську авторку. І ще одну книгу, яку радитиму прочитати з чистою совістю.
Роман дуже, ну дуже (часом аж занадто, зізнаюся) багатоплановий. Основна (точніше — просто перша) сюжетна лінія крутиться навколо бійця, пораненого й контуженого на нашій сьогоденній війні настільки, що він забув усе й усіх, і себе в тому числі. Однак його абсолютно випадково впізнала дружина, яка взялася повернути його собі і йому. Надалі все сплітається в шалений, заплутаний-переплутаний, неймовірних розмірів і найрізноманітніших структур клубок! Тут: дитинство бабусі головного (якщо його, німого й апатичного, можна так назвати) героя; історія єврейської громади невеликого містечка; винищення євреїв німцями за допомогою (так-так, непопулярно, але факт) українців у часи окупації; таємниче озеро Амадока, яке є на древніх картах стародавніх мандрівників, однак не існує в реальності; кілька валіз зі старими чорно-білими фотографіями, кожна з яких — цілий світ; мисливці за старовиною — такі типові-типові сучасники, яким байдуже до інших цінностей, крім грошей; одна з останніх скульптур Пінзеля й сам він, якому довелося ожити під вправним пером авторки; Григорій Сковорода, який постає не сторінками з підручника, а живою і складною людиною; Віктор Петров (той, що Домонтович), а з ним Зеров, Рильський, Драй-Хмара й іще десяток тих, кого ламала радянська репресивна система (цей цікавезний шматок тексту, втім, композиційно якось аж випадає з канви роману, але то я, може, чогось не допетрала); сувора зима в лісі побіля одного дачного селища; скрипіння старого будинку й людських душ, яким то гаряче то холодно разом; непорозуміння батька й сина як родовий спадок; любов — чиста й не дуже, жертовна й заздрісна, щира й з вигодою, спокійна й шалена, до скону й до першого випробування, і просто любов — без епітетів; фантазія, яка виявилася справжнішою за реальність; а ще багато, багато, багато болю, бо саме з нього, на жаль, здебільшого складається наша історія — і країни, й родин...
Пояснити все те, про що говорить Софія Андрухович і що переживають герої її епічного роману в кількох абзацах складно. Та й чи потрібно? Адже в кожного з нас — своє прочитання кожнісінького твору, тож моє нехай лишається при мені...
Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020
Немає коментарів:
Дописати коментар