Кундера й написав дещо більше, ніж книгу. У ній нема лінійного сюжету, нема чіткого поділу на головних і другорядних героїв, нема фабули, ба навіть самої книги як такої ще нема, бо вона — в процесі написання. Оповідь настільки багатошарова, що я отримувала неймовірну насолоду, спостерігаючи, як ці шари накладаються один на один, буцім кольорові плівки, утворюючи нові й неймовірні поєднання, як ото в калейдоскопі.
Усе починається із легкого жесту жінки, яку автор зауважив у басейні. Цей жест вразив його настільки, що він почав вигадувати історію жінки на ім’я Аньєса. Історія, як і годиться, обростала вигаданими й ні деталями, подіями, героями — дехто з них почався як голос із радіо, дехто — як добре знайомий чоловік, а ще хтось — як мертві Гете та Гемінґвей, які зустрілися в потойбіччі й розмірковують, яким же чином вони заслужили безсмертя. Паралельно читач знайомиться з історією стосунків Гете й Беттіни, їхнім листуванням і фікцією любові (чи ж ні?), розмірковує над цінністю почуттів у сучасному світі й, звісно, слідкує за Аньєсою, чий образ обростає дедалі більшою кількість деталей. Вона ніби постає зі сторінок оповіді й крокує собі далі, аби зажити власним життям. Власне, все, чого вона хотіла, — це жити власним життям. Настільки, що вирішила хоча б смерть залишити виключно власною й постаралася померти на самоті.
Фінал роману просто бомбічний: той же басейн два роки потому. Зустріч із тим же старим другом, якого автор чекав тоді. Й герої дописаної вже книги — реальні, а тому значно, значно банальніші й нещасніші.
Переклад із французької Леоніда Кононовича, вид. "Видавництво Старого Лева", 2020
Немає коментарів:
Дописати коментар