Синова нестайкоманія триває. Після "Пригоди в кукурудзі" та "Чарівних окулярів" він приніс із бібліотеки збірку "Країна Сонячних Зайчиків", до якої увійшли три повісті, об’єднані головними героями — зайчиками: сонячними та місячними.
Пропущу їх сюжети, образи дітлахів, якусь радянську повчальність історій тощо. Хочу поміркувати про феномен Всеволода Нестайка. Адже між моїм і синовим поколінням — ціла прірва, якщо зважати на те, як змінилася реальність. Порівняти моє і його дитинство неможливо. Просто неможливо. І я не матеріальні умови маю на увазі, а радше світоглядні. Не перелічуватиму по пунктах, надто багато їх набереться. Проте я рада, що є речі, які і я свого часу, й він нині сприймаємо з однаковим дитячим захопленням. Ми регочемо, коли Вася Глечик вчергове пірнає в кущі, ховаючись від вражої сили, переживаємо за милих добрих зайчиків, захоплюємося хоробрістю дітлахів. Наївно? Так, трохи є. Проте все це щиро, як може бути лише в дитинстві, точніше — в дитинствах, таких різних і таких схожих водночас, коли йдеться про вічне: доброту, яка просто мусить перемогти, дружбу — цінувати її дитячу щирість починаєш лише в дорослому житті, віру в дива, котрі трапляються, якщо в них по-справжньому вірити...
Проте я все-таки читаю Нестайка вже як доросла людина з критичним мисленням і часом жахаюся закладеним у творах, свідомо чи ні, посилам для читачів. Наприклад, у повісті "В Країні Місячних Зайчиків" до вражої сили належать лісовик, польовик, водяник. Вони лихі, злі й підступні істоти, готові шкодити навіть собі (наприклад, лісовик Трісь свідомо сприяє знищенню лісу, забороняючи ростити нові дерева й кущі). Мимохіть згадалася нещодавно прочитана монографія Петра Білоуса та Оксани Савенкл "Демонізація української міфології": виявляється, не лише християнство вбивало всі позитивні згадки про цих язичницьких духів, цю естафету перехопили радянські атеїсти, як не смішно це нині звучить. І це — лише один малесенький приклад маніпулювання, загальні масштаби якого годі й уявити. Та й, може, не варто й уявляти наразі — ми ж усе-таки про добру дитячу літературу говоримо. Чи ні?
Ілюстрації Юлії Радіч-Демидьонок, вид. "Країна Мрій", 2010
Немає коментарів:
Дописати коментар