Ось уже п’ять років поспіль щозими в найтемніший її період (та й мого світосприйняття теж) мене рятують... казки. Мов у дитинстві, коли ти втікаєш від шкільної нудної реальності у вигаданий світ, в якому є місце магії, чарам, дивам і здійсненню мрій, і все це часом сприймається більше справжнім, ніж буденність. З вами такого не траплялося? Шкода. Бо мене всі ці вигадані історії, котрі розповідають книги, дуже рятують.
Максові Фраю варто вже вручити медаль чи й цілий орден почесного рятівника жінки середнього віку від сірості навколишнього світу (і я знаю ще кількох ровесниць, які точно підпишуться під клопотанням про цю нагороду)))) Може, секрет у тому, що за маскою Макса Фрая ховається така сама жінка, а може, категорична нестача магії й казки в організмі притаманна не лише моїм ровесницям, а й чоловікам у розквіті сил також. У будь-якому разі, антидепресант у вигляді книги — це значно ліпше, ніж якісь сумнівні пігулки, чи не так?
Про самі історії не розповідатиму. Вони нічим не відрізняються від розказаних у попередніх томах "Казок старого Вільнюса" — такі ж містичні, як і саме місто, котре, за задумом автора (чи й справді, хтозна) розмішене на межі між двома світами. Хіба що тут іще більше чистої, абсолютно відірваної від реальності філософії життя. Чи співпаде вона з вашою — не знаю. З моєю співпала...
Немає коментарів:
Дописати коментар