Макс Фрай начебто точно знає, наскільки потрібні мені його (знаю, що насправді — її, тож не розказуйте в коментарях, хто ховається за цим псевдо))) казки, й постійно їх пише.
Однак коли перша книга була справді збіркою різнопланових оповідань, пов’язаних між собою лише місцем, де відбуваються події, то в пізніших книгах раз по раз зустрічаєшся з уже знайомими з попередніх томів героями, і це достобіса приємно, скажу я вам))
Приємно було й те, що в цьому томі я зустріла ще й кількох схожих на мене героїнь. Оті всі кризи, притаманні віку, статі, соціальним ролям тощо, не оминають нікого, й кожен переживає їх по-своєму. Подолати черговий напад "життємарності" мені допомогли ровесниці, котрих чомусь занесло до старого Вільнюса. Саме там вони зрозуміли, що насправді не "все пропало", а дещо й знайшлося. Щось таке, раніше недоступне, бо не вистачало досвіду, сил, розумінняя, зрештою — готовності прийняти неминуче й незворотне. Мені допомогло, чесно)))
А ще мені почали снитися яскраві сни, в яких можливо все. Майже такі, які бачать ті, хто приїхав до Вільнюса — міста, котре, згідно з легендою, наснилося Великому князю Гедимінасу. Макс Фрай стверджує, що воно й досі сниться йому, похованому під величним курганом. І не вірити цьому в мене немає жодних підстав, бо я, доросла жінка, все ще вірю в казки)))
Немає коментарів:
Дописати коментар