Творчість Макса Фрая я відкрила для себе не з його найвідомішого світу Лабіринтів (Хронік, Сновидінь) Відлуння, а саме з казок. Казок про місто, у любові до якого не стомлюсь зізнаватися (кому набридла — їдьте до Вільнюса))). Збірки максфраєвських містичних історій стали для мене своєрідним антидепресантом, який я приймаю дозовано: по книзі щозими. Щоправда, цьогоріч мене накрило у березні, але хто скаже, що нинішній березень не був зимою? Отож...
Я довго читала цю книгу. Бо часто закривала її, заплющувала очі й бродила-гуляла вузенькими вуличками старого Вільнюса. Заходила у крамнички, пила каву за вуличними столиками затишних кав’ярень, зазирала у таємничі двори, гуляла вздовж Вільняле, зустрічала там вже знайомих духів міста, співробітників Межової поліції (бо ж Вільнюс, на думку героїв книги, стоїть на межі між світом духів та реальним світом) й тих, хто приїздить сюди, щоб змінитися і стати — обов’язково! — щасливішим, гармонійнішим, ціліснішим...
Щоправда, цього разу ефект від книги був якимось незвично короткотривалим — до реальності мене вперто повертали київські метро та типова забудова спальних районів, де місця вільнюській старовинній романтиці ну зовсім немає. Однак той, хто тоне, хапається навіть за соломинку, і часом це його й рятує (не соломинка, а усвідомлення того, що тобі є за що триматися). Тож дочекаюся рейсів від нового лоукосту і таки заміню соломинку на надійний корабель чарівного старого Вільнюса (і ні, це не реклама авіаперевізника)))))
Немає коментарів:
Дописати коментар