Є автори, яких я не можу читати запоєм, бо тоді втрачається смак кожного окремо взятого твору. До таких належить і Леся Українка. Здавалося б, основні програмні твори вже було читано-перечитано й розглянуто під різними кутами зору під час здобуття філолоігчної освіти, тож сподіватися на якісь геть нові відкриття начебто марно. Але ні. Десь восени перечитала її "Бояриню" — у світлі актуальних нині подій твір заграв новими барвами. Потім випадково під руку потрапила невелика драма "На полі крові" — ой як гостро там піднята тема не стільки релігії чи віри, а загальнолюдського сприйняття вчинків та подій.
А нещодавно прочитала "Блакитну троянду" — один із найменш відомих її драматургічних творів, і не тому, що він перший, написаний Лесею у цьому жанрі, а тому, що... Отут поставлю три крапки, бо далі будуть виключно суб’єктивні міркування. По-перше, ця драма — надто психологічна. Слово "надто" тут вжите не дарма, оскільки всі її твори відзначаються глибоким психологізмом, але у "Блакитній троянді" саме він грає першу скрипку, чогось іншого: подій, характерів, зіткнень героїв тощо, — як на мене, мало. По-друге, немає конкретної гострої проблеми, навколо якої закручувався б отой весь психологізм. Герої собі живуть та й живуть, спілкуються, зустрічаються, закохуються, морочать одне одному (і читачеві-глядачеві) голови й... усе начебто. По-третє, фінал, як то кажуть, трохи очевидний. Так-так, саме те, що ви подумали (однак відверто не спойлеритиму). Нещасне кохання, воно таке, навіть коли взаємне...
А якщо геть начистоту, то головну героїню мені хотілося... прибити. Або ж гепнути чимось важкеньким по голові. Або ж змусити працювати до знемоги, щоб нічого дурного в голову їй не лізло. Так-так, геть не по-літературознавчому, зате відверто))) Однак фільм все-таки подивлюся.
Немає коментарів:
Дописати коментар