Джошуа Д. Мезріч "Коли смерть дарує життя. Нотатки хірурга-трансплантолога" / Joshua D. Mezrich - When Death Becomes Life: Notes from a Transplant Surgeon

Ця неймовірна книга стільки часу тримається на вершинах різних рейтингів і ТОПів, що не видати її в Україні було б величезною помилкою. І такою ж помилкою буде не прочитати її (це я апелюю до тих, для кого Мезріч — ще не відкрите ім’я).

Автор — відомий у США лікар-трансплантолог із величезним досвідом, про який він, власне, й оповідає у своїй книзі. Проте просто читати про численні операції було б, погодьтеся, не надто й цікаво, особливо коли ви не маєте жодного відношення до хірургії (хаба що як пацієнт). Однак не хвилюйтеся: книга — це ціла й цілісна історія трансплантології, від найперших і невдалих спроб до сучасних проривів у цій непростій галузі медицини.

Читаючи, я повсякчас міркувала: це ж наскільки відважним потрібно бути, щоб стати на стежку, якою не лише ще ніхто у світі не ходив, а й торувати її наперекір заборонам, суспільному осуду й релігійним догмам! Часто ті, хто це робив, платили за свої спроби репутацією, своїм підірваним здоров’ям і — головне — життями тих людей, котрих понад усе хотіли врятувати.

Мезріч — один із таких героїв. Йому, звісно, пощастило — він почав займатися трансплантологією вже тоді, коли ці операції стали якщо й не повністю рутинними, то хоча б зрозумілими й уже звичними як для медиків, так і для пацієнтів. Проте насправді все не так просто й нині — людей, котрі потребують пересадки тих чи інших органів, багато, а от трансплантатів — мало. Тому й підіймає автор такі важливі саме на сьогодні питання, як етичність забору органів у людей, які ще дихають, а відтак живуть; у донорів, котрі не вияивли за життя бажання ними бути; вирощування штучних органів і тварин для їх забору (а це теоретично  можна робити, використовуючи в якості донорів приматів та свиней). Цілий розділ присвячений етичній проблеми вибору між реципієнтами, адже, обираючи одного, ти свідомо підписуєш смертний вироку іншому... А ще в книзі багато настільки детальних описів оперативних втручань, що я знову, як у юності, захотіла стати лікарем. Не судилося. Однак наразі я із задоволенням читаю книги, написані лікарями, й можу разом із ними проживати частинку їхніх героїчних життів.

Переклад із англійської Анни Дученко, вид. BookChef, 2020

Донна Джексон Наказава "Янголи чи вбивці? Клітини, які змінюють медицину" / Donna Jackson Nakazawa - The Angel and the Assassin: The Tiny Brain Cell That Changed the Course of Medicine

На позір це книга про медичне відкриття. В анотації так і написано: йдеться про мікроглію — крихітні клітини, на які зазвичай не надто зважали медики й біологи. Аж доки не з’ясували, що ці клітини, активуючись для  виконання своїх основних завдань: прибирання відмерлих клітин й допомоги імунітету, — можуть значно нашкодити своєму власнику. Психологічні проблеми, когнітивні порушення, автоімунні недуги — часто це все наслідок неправильної роботи клітин мікроглії, які з янголів перетворюється на вбивць.

Однак насправді книга не лише про медицину. Вона про багато дуже й дуже важливих речей, нібито не дотичних до біології, які, проте, впливають на здоров’я кожного з нас. Авторка підіймає багато проблемних питань, які змусили мене подивитися на деякі речі під зовсім іншим кутом, дещо переоцінити, а щось і взагалі викинути з життя (принаймні постаратися це зробити).

Загальновідомо, що до багатьох фізичних хвороб призводять психологічні причини. Однак у нашому суспільстві про це говорити не можна! Чомусь бути хворим фізично — пристойно, а психологічно — ні. Стигматизація психологічного нездужання призводить до того, що про будь-які його прояви, як-от апатію, хронічний стрес, емоційне вигорання, депресивні розлади, люди воліють мовчати. Ліпше приховувати такі проблеми, ніж дозволити іншим вважати тебе ненормальним. Таким чином, ці невеликі спочатку порушення мають серйозні наслідки.

Статистично доведено, що найчастіше від психологічних порушень страждають жінки. Вони настільки зосереджені на тому, аби забезпечити добробут (у тому числі й психологічний) дітей і чоловіка, а часто — й усієї великої родини, що піддають себе надмірному емоційному й стресовому впливу. Відчуття нікчемності, провини від того, що ти не здатна забезпечити свою дитину всім, безсоння — це вже ознаки психологічного розладу. Хто у нас на них зважає? А найгірше те, що такі жінки не дозволяють навіть собі самим визнати: у мене є проблема. То як і хто має нам допомогти, якщо не ми самі? Отож...

Крім того, нині потрібно враховувати тиск соціальних мереж і показово щасливого життя. Це все викликає токсичне отруєння, особливо в підлітків (здебільшого в дівчат — теж статистика). Постійні й наполегливі підказки, як має виглядати тіло, які гендерні ролі мають виконувати дівчата, як чинити в тій чи іншій ситуації, аби тебе любили, поважали й заміж покликали, — це ніщо інше, як психологічне зґвалтування. І його дедалі більшає... Ніхто не відміняв і сексуального домагання — як у реалі, так і у віртуалі. До того ж з усіма стресами дівчата мають впоратися самі — у сучасному суспільстві, як правило, бракує розуміння та підтримки в сім’ї, адже ми всі дуже й дуже зайняті власними проблемами, з якими мусимо впоратися самотужки. Хлопці також, звісно,  страждають — соціальні вимоги щодо успішності й маскулінності ніхто не відміняв. Проте їх це зачіпає все-таки менше.

Коротко кажучи (хоча коротко вже не виходить)), оце-от все шалено впливає на фізичне здоров’я. Бо стрес — це адреналін. Адреналін одразу активізує імунітет (а раптом вас вкусить вовк, від якого ви наразі втікаєте, й треба бігом від бактерій, вірусів тощо позбавлятися?). Імунітет своєю чергою робить свою роботу й активізує мікроглію. А вона старанно включається в роботу, знищуючи в тому числі й синапси клітин головного мозку... Здається, коротко все-таки вийшло викласти механізм, описаний в книзі))) А докладніше й науковіше про нейроімунологію ліпше розкаже Донна Джексон Наказава.  

У книзі, крім згаданого, йдеться про методи лікування психічних розладів, деменції (хвороби Альцгеймера) посередництвом впливу на мікроглію. Докладно розповідається про методи нейрофітбеку — це коли мозок "тренують" не стресувати, а працювати іншими своїми клітинами (якось так))). Розвінчується усталене твердження про гематоенцефалічний бар’єр: уже доведено, що лімфосудини пропускають у мозок клітини, що відповідають за імунітет. І ще багато всякого-різного цікавого, викладеного доступно й науково водночас.

Переклад із англійської Лесі Бідочко, вид. BookChef, 2020.

Джен Ґантер "Біблія вагіни. Відсіймо міфи від медицини" / Jen Gunter - The Vagina Bible: The Vulva and the Vagina—Separating the Myth from the Medicine

Є теми, говорити на які "невдобно". Кому й чому — варіантів може бути багато, але результат зазвичай один: низька поінформованість, а відтак високий ступінь помилкових дій, часом дуже шкідливих для здоров’я (як фізичного, так і психічного). 

Одна з найбільш табуйованих тем на сьогодні — жіноча тілесність. Це ж просто страшно уявити: людство вирвалося в космос, планує колонізувати Марс, а згадка про менструацію чи потребу жінки в сексі багатьох його представників вганяє в ступор: як? та ви що? нащо про таке говорити і тим паче писати? І стосується це, як не дивно, навіть такого "просунутого" суспільства, як американське. Тож і вирішила Джен Ґантер написати книгу про жіночий орган із голосною назвою, аби привернути увагу до багатьох проблем, а головне — розвінчати напрочуд живучі міфи, які наука вже давно спростувала, однак кому вона треба, та наука, чи не так? Сказав же колись один лікар, що в жінок існує чарівна точка G, і тільки за її допомогою можна довести їх до оргазму — от і досі чоловіки намагаються її намацати, а жінки, наслухавшись нісенітниць, платять гроші за хірургічне наповнення цієї неіснуючої точки колагеном (такий собі відповідник збільшення члена).

Ніхто не говорить назагал і про те, що відбувається з організмом трансгендерних жінок і чоловіків. Я вже "бачу" коментарі на кшталт: чого це має турбувати мене, порядну жінку, хай вони самі про таке й читають))) Однак нюанси регулювання роботи нашого організму посередництвом статевих гормонів ніколи й ні для кого не будуть зайвими! Надлишок тестостерону може бути таким же характерним для "порядної" жінки, як і нестача естрогену для неї ж у період менопаузи. До речі, про цей процес, як і про менархе, теж бажано дізнатися набагато раніше його початку, аби бути готовою. Не зайвою буде й інформація про інфекції, котрі можуть з’явитися самі по собі або ж передатися статевим шляхом, аби розуміти, коли варто мчати до лікаря негайно, а коли різкуватий запах піхви — це норма, адже вона й не має пахнути конваліями, що б не говорили нам глянцеві журнали чи чоловіки. 

До речі, про чоловіків. Джен Ґантер не раз згадує про "інвестиції патріархального суспільства" в культуру замовчування жіночої тілесності або ж "забруднення" всього, що виходить за межі дітонародження, у тому числі сексуального задоволення. Навколо цієї теми також створено багато міфів, які старанно підтримуються, бо це вигідно насамперед тим же чоловікам. Прикро, що більшість жінок не готові змінити хоча б щось, аби позбавитися ярликів, а часом і навпаки: свідомо чи ні їх тиражують. Це стосується й геть банальних речей, як-от використання спеціальних засобів для очищення інтимних зон: мовляв, запаху треба позбавлятися, а рівень pH потрібно берегти, бо аяяяй! А насправді це все — ніщо інше, як маркетинговий хід, розрахований на споживачок, не озброєних елементарними знаннями про особливості жіночого організму. Хоча про яке озброєння йдеться, якщо й досі жінки спринцюються оцтом після статевого акту, аби "повбивати" сперматозоїди, забороняють дівчатам користуватися тампонами, бо це може позбавити їх цноти, старанно імітують оргазм, замість того щоб пояснити партнерові, як ліпше зробити так, аби все було по-справжньому, цькують тих, хто посмів бути не такою "порядною", як вони, ліпше повірять інтернет-вигадці такої ж, як самі, ніж обґрунтованій інформації досвідченої лікарки, бо як вона посміла назвати книгу про вагіну "біблією"?

Однак вибір є в кожної з нас, тож зробімо його, дбаючи про себе, а не про старі, вкриті мохом і оброслі запліснявілими міфами традиції.

Переклад із англійської Ангеліни Колодніцької, вид. BookChef, 2020

Наталія Зубарєва "Кишка всьому голова"

Я досить довго працювала в медичній журналістиці, аби сприймати медичну інформацію не лише з точки зору пересічного потенційного пацієнта, а й трошки зиркати на неї з того кута зору, з якого її сприйматимуть лікарі. Тому, дочитуючи третю книгу Наталії Зубарєвої (першими в серії вийшли "Вальс гормонів" і "Вальс гормонів-2"), сумнівалася, кривилася, подекуди перевіряла інформацію. Однак досить високо оцінила відвертість авторки, яка повсякчас повторює, що дотримується принципів функціональної медицини, але не заперечує постулати доказової, закликаючи й одних, і інших лікарів об’єднатися, аби надавати ще дієвішу допомогу пацієнтам.

У книзі "Кишка всьому голова" йдеться про мікробіом — досить нове, але вже й досить популярне поняття. Це сукупність бактерій, які живуть у людському кишечнику й не лише і без яких ми не ми. У прямому сенсі слова. Пригадуєте "Війну світів" Герберта Велса? Хто там врятував Землю й людство? Отож бо. Але так само як прибульці не змогли вжитися з нашими бактеріями, ми не зможемо жити без них. Змісту книги не переказуватиму, звісно, задовгим вийде відгук, але я багато речей і порад авторки-лікарки на замітку взяла.

Крім цього, Наталія Зубарєва розповідає про користь і шкоду багатьох речовин, якими ми користуємося в повсякденному житті, починаючи від пластикових ємностей для їжі й закінчуючи милом та шампунем. Отут мені вже страшно стало й схотілося втекти геть із міста, аби купатися в річковій воді, їсти квашену капусту та вирощену власноруч картоплю й забути про дезодоранти, косметику й інші блага цивілізації))) Бо якщо вірити авторці, все це — отрута (крім органічних продуктів із цілою низкою дозвільних наліпок на упаковках). Мабуть, легше все-таки не вірити на всі 100 й жити спокійно, не остерігаючись кожної пластикової пляшки, баночки чи гелю для душа))) Проте деякі речі взяти на замітку варто, що я й зробила — наприклад, якимось дивним чином зубна пасла на моїй поличці вже змінилася органічною, а скляного посуду побільшало. Воістину ми всотуємо інформацію, а потім, часом і не завжди свідомо, використовуємо її)))) Тож те, що й про що читати, схоже, треба обирати прискіпливо.

Переклад Ірини Хомчук, вид. BookChef, 2020

Генрі Марш "Історії про життя, смерть і нейрохірургію"/Henry Marsh - Do No Harm: Stories of Life, Death and Brain Surgery

Десь на курсі третьому я зрозуміла, що помилилася з вибором професії і замість філології воліла б вивчати... медицину. Однак це була одна з тих помилок, які не так легко виправити. Згодом мене все-таки закинуло близько до медицини (маю на увазі мою сьогоднішню роботу у спеціалізованому медичному виданні)))), але це радше така собі компенсація долі за нездійснену мрію...

А от Генрі Марш, полишивши політологію й зайнявшись вивченням медицини, спромігся кардинально змінити своє життя. І не лише своє, а й тисяч пацієнтів, котрим допоміг як один із найвідоміших у світі нейрохірургів. До цієї когорти врятованих ним належать і багато українців, бо ж Генрі Марш уже 25 років регулярно приїздить до України й допомагає нашим громадянам.

Про це він, поміж іншого, також розповідає у своїй книзі — одній із кілької, майстерно написаних цією різнобічно обдарованою і талановитою людиною. Українська медицина його очима — це, насамперед, бюрократія, котра тримається на авторитеті професорів та керівників медзакладів, а не система, покликана якнайліпше допомагати хворим. Однак приємно визнавати й те, що вона, як і ми, потрошку, повільно, але все-таки змінюється.

Бюрократії, втім, вистачає і в одній з лондонських державних клінік, де працює Генрі Марш. Ущент заповнені палати очікування, довгі списки пацієнтів, ще довші списки правил, почасти непотрібних і недолугих, за дотриманням яких слідкує масивна менеджерська машина, — це те, з чим Генрі Марш не може змиритсия й у своїй країні. Так само, як і в нас, ті, хто хоче отримати комфортну медичну допомогу, надають перевагу приватним клінікам. Однак це, втім, аж ніяк не означає, що поміч лікарів із державного сектора медицини буде менш професійною.

Кожен розділ книги має назву недуги й у кожному розповідається про один із тисяч випадків, із якими мають справу медики. Здебільшого, це — різноманітні пухлини, що вражають головний чи спинний мозок, часто — смертельні, тому й говорити авторові доводиться і про те, як це важливо — мати можливість гідно помирати. Однак у медичній термінології не прийдеться плутатися навіть непідготовленому читачеві, бо не вона тут основна. Головне, про що говорить Генрі Марш, — це людяність і чесність. Чесність передусім перед самим собою. Бо лише так, зізнавшись собі, що ти помилився, що вчинив неправильно, можна виправити ситуацію. Якщо вона, звичайно, піддається виправленню. А це важливо не лише для хірургів, а й для кожного з нас...

З англійської переклав Андрій Мизак, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Атул Гаванді "Бути смертним. Що важливо наприкінці життя"/Atul Gawande - Being Mortal: Medicine and What Matters in the End

Нещодавно ми відсвяткували мамин 70-річний ювілей. Її досить поважний вік змусив замислитися: а що ж далі? Що відчуває вона, що відчуємо рано чи пізно всі ми, коли вийдемо на фінішну пряму життя? І чи можна зробити щось, аби "останній бій" не був аж надто важким? Про це міркує й автор книги про смерть. А оскільки він — лікар, то розказати йому є про що.

Однак із читачем Атул Гаванді розмовляє не тільки як медик, головне завдання якого — вилікувати недугу чи поліпшити стан хворого, а і як онук та син тих, хто вже пішов із життя, як свідок згасання багатьох близьких людей. Тож розказує не стільки про медичні нюанси старіння та лікування хвороб, що призводять до летальності, скільки про те, що насправді важливо наприкінці життя людини — недаремно ж ця фраза винесена у заголовок книги.

Зробити життя рідних людей похилого віку безпечним та оточити їх побутовими зручностями — цими благими намірами вистелений шлях до глибокого нещастя у переважній частині випадків. Бо ж жити за розкладом у стерильній кімнатці будинку престарілих — зовсім не те, чого їм хочеться. А хочеться домашнього затишку, своїх речей і звичного щоденного ритму. Однак що робити, коли для цього вже немає сил? Відповідь на це запитання автор шукає у першій частині книги, де досліджує розвиток геріатрії як галузі медицини та вдосконалення системи закладів догляду за старими людьми у США. Багато чого для мене було в новинку. Можливо, через те, що у нас старі люди зазвичай помирають удома — а це Гаванді вважає благословенням. Однак перебування в рідних стінах зовсім не убезпечує від самотності, страхів та принижень неміччю. Про те, як важливо людині позбавитися цих відчуттів і що рідні можуть для цього зробити, автор розмірковує у другій частині книги. Він не дає конкретного рецепта, бо його й не може бути. Однак як лікар зізнається: всі оті намагання на щонайдовше розятягнути тривалість життя людини, нехтуючи його якістю, — помилка, котрої припускаються і медики, і рідні, які часто вимагають від помираючих нелюдських зусиль, аби пережити чергову операцію чи терапію. А чи не варто у них поцікавитися: що важливо для них самих? Чого хотіли б вони самі для себе? Оце і є головна порада автора й одночасно відповідь на всі запитання, які він ставить. Головне, що зрозуміла я як читачка: потрібно зробити все можливе, аби рідні та близькі нам люди не почувалися такими, що "доживають віку" — а саме так про старість часто говорять у нас. Бо не доживати потрібно, а продовжувати жити, повноцінно, на всі 100% можливостей, які залишилися у людини. Адже тільки це має значення наприкінці життя.

І про стиль книги. Попри те, що я не надто люблю нехудожню літературу, "Бути смертним" читала із захопленням. І медична тематика, і стиль оповіді, й багато життєвих прикладів, кожен із яких вартий окремого роману, тримали у напрузі, інтригували й змушували гортати сторінки у пошуках того, що цікавить в усіх книгах: чим же закінчиться історія? Відповідь, на жаль,  очевидна і сумна... Однак важливо не тільки те, коли це станеться з кожним із нас, а і як ми зустрінемо смерть — тепер я це точно знаю.

Переклад з англ. Ганни Прудкої, вид. "Віват", 2016