Погляньте на обкладинку книги. У ній важливі не автор і назва, а питання, на яке намагаються дати відповідь її герої — жінки. Й відповідь на нього однозначна: "Так". Бо й справді звикли. І не ми — тобто кожен із нас окремо, — а суспільство в цілому, оскільки, як сказала одна з героїнь книги, "суспільство — це статична система. І все, що виходить за рамки системи, викликає дискомфорт, а дискомфорт породжує агресію" (С, Алекса Фрей). Тому й криво ми дивимося на наркоманок, косо — на проституток, гидливо — на бомжих, із острахом — на циганок. А варто було б бачити наркозалежну, секс-працівницю, безпритульну, ромку... Однак для цього потрібно бути хоча б трошечки освіченішими, "просунутішими", поінформованішими.
Саме з цією метою — дати інформацію з-поза тієї стіни, яку вибудувало суспільство між умовною нормою і тим, "що поза нормами загальноприйнятих людських відносин", тобто "нездорово" (С, Сергій Комаровський) — й було створено серію інтерв’ю, які перетворилися на книгу.
Книга, до речі, незвичайна не лише змістом (до нього повернуся далі), а й оформленням. Її треба не просто читати, а роздивлятися, причому дуже прискіпливо, аби "поринути у суть". Кожна з 13 історій надрукована оригінальним авторським шрифтом, який підкреслює те, про що йдеться: хіть, вразливість, нестабільність, інакшість, замкненість тощо. Кожна проілюстрована подвійними й дуже символічними малюнками: на першому ми бачимо те, що звикли бачити, а з другого спадає червона полуда, й видно ту саму суть, про яку згадано на обкладинці. Червоний колір (а його у виданні багато) привертає увагу й викликає відчуття тривоги: щось тут не так. Бо й справді в нашому суспільстві багато чого не так.
У тому, що саме не так, і намагаються розібратися головна редакторка zza.delo.ua та womo.ua Таня Касьян і її героїні. Це жінки, котрі не бояться говорити про свою інакшість, адже яким іще чином можна "підвищити градус толерантності в нашому суспільстві" (С, Таня Касьян), якщо не інформувати, аби неприйнятне наразі стало "чимось звичним, банальним" (С, Алекса Фрей)? От вони й говорять. А послухати, чи то пак почитати, раджу кожному — книга дійсно дуже важлива для нас...
П. С. Одна річ мене в ній, щоправда, дуже дратувала, а саме — враження чоловіків, які коментують кожну історію, розказану жінкою. "Ну це вже занадто! — подумки обурювалася я. — Чому чоловіки виступають суддями жінок, котрі говорять про найболючіше, виливають, так би мовити, свою душу? Невже не можна було обійтися без цього?" Своє обурення принагідно я висловила й уголос — головній редакторці видавництва Bookchef, яке зініціювало публікацію інтерв’ю у форматі книги, Катерині Дем’янчук. На що отримала цілком логічне пояснення: це було зроблено навмисно, для того аби ще гостріше підкреслити високий рівень несприйняття інакшості в нашому суспільстві. Однак мені все одно не перехотілося почитати книгу, в якій чоловіків, із якими "щось не так", судитимуть жінки. Ага, я за справедливість)))
Ілюстраторка Анастасія Левицька, переклад із російської Юлії Бондаренко, вид. Bookchef, 2019
Немає коментарів:
Дописати коментар