У цьому романі мого улюбленого Жозе Сарамаґо все заплутано ще більше, ніж завжди. Головний герой Рикардо Рейс — вигаданий. Ні, не в тому сенсі, що він герой роману, це було б занадто просто. Він — реальний автор реальних віршів, але вигаданий, оскільки є одним із гетеронімів відомого португальського поета Фернандо Пессоа. Однак у романі Сарамаґо він цілком реальний лікар-поет, товариш такого ж реального, однак уже мертвого Фернандо Пессоа, котрому смерть, утім, не заважає приходити до Рейса й вести з ним тривалі розмови...
Все, мовчу, аби не заплутати вас іще більше. Й самій не заплутатися, пишучи відгук: занадто багато тем підняв автор у книзі.
Насамперед, це ті політично-суспільні події, котрі відбувалися в Європі загалом і на Іберійському півострові зокрема в рік смерті Рикардо Рейса — 1936-й. Фашизм і комунізм, революційні події в Іспанії й заворушення в Португалії, пошуки правильного вибору й "кипіння мас" — усе це читач сприймає з точки зору головного героя. А вона — банально обивательська: тобто щось десь відбувається, то й нехай, занурюватися в події та розбиратися в них Рейс не хоче, не має потреби й не бачить сенсу. Чи не знайомо це все?
Такий же поверховий він і в інших питаннях. Скажімо, в стосунках. Закрутивши роман із готельною покоївкою, він з не меншим (хоча тут більше пасувало б "з не більшим") запалом крутить ще один роман із дівчиною його рівня. Однак чоловік, попри вік та колись успішну кар’єру лікаря, такий же інертний у стосунках, як і в суспільному житті. Нібито й бажаючи щось змінити, він чекає рішень, які приймуть обидві жінки. Зачіпає (мене, зокрема) і його чітке розмежування соціального статусу: з покоївкою можна розважатися, як завгодно, навіть на її вагітність не надто відреагувати, а рівну собі й поцілувати боїться.
Не може похвалитися Рейс і успіхами в кар’єрі. У Бразилії, звідки він повернувся до Лісабона, у нього була успішна практика, яку тут він лише збирається відновити. Спати до обіду, безцільно тинятися вулицями, страждати від самотності — це все, на що здатні типові рикардо рейси того суспільства (та й у нашому їх достатньо). Хоча ні — він пише вірші. Точніше, переписує начисто те, що створив, коли був здатен відчувати емоції й прагнути чогось. Тож не дивно, що відсутність будь-якої мети в житті призвело до згаданої в заголовку смерті. Вона, щоправда, не менш дивна, як і все життя героя, якого нібито й не існувало.
Прикрість у тому, що інколи я теж почуваюся таким собі рикардо рейсом, якому до всього байдуже. Чи це карантин так впливає?
Немає коментарів:
Дописати коментар