Наріне Абгарян "Люди, які завжди зі мною"/Наринэ Абгарян - Люди, которые всегда со мной

А чи є у вас книги, які ви не стільки читаєте, скільки відчуваєте (я не емоційну складову маю на увазі, а чуттєву)? Тобто коли згадка про сонце викликає відчуття тепла на шкірі, опис страви наповнює рот слиною, а розповідь про купання в гірській річці дає відчуття свіжості, навіть якщо ти при цьому знаходишся у переповненому трамваї... У мене тепер не тільки книга така є, у мене є ціла авторка! Бо, підозрюю, кожен із творів Наріне Абгарян — саме такий, живий, сонячний, теплий і справжній.

Головною героїнею книги є Дівчинка. Саме так — без імені. Чому — читач дізнається з книги, паралельно з історією величезної вірменської родини, де пам’ятають і шанують предків практично до сьомого коліна. Про бабусь, прабабусь, прапрабабусь і стільки ж поколінь дідусів — рідних, двоюрідних і навіть геть чужих, про інших родичів, про їх друзів чи сусідів розповідається через призму сприйняття світу шестирічною Дівчинкою. Тому й світ цей — яскравий і добрий. Переважно. Бо ж процес дорослішання — це ще й процес пізнання, у тому числі й болючих речей. А у вірменського народу багато таких — історія цих країни та нації аж переповнена геноцидами, винищеннями, війнами, несправедливістю... Не виняток і сьогоднішні дні — той же Нагірний Карабах згадайте. Для нас це — просто заштриховане місце на карті, що позначає невизнану світом територію, а для людей — все життя. Про те, яким воно є насправді, дізнаємося випадково, зокрема з книг (такою знаковою для мене стала свого часу "Мураха у скляній банці" Поліни Жеребцової).

Проте, попри трагічні сторінки як історії Вірменії загалом, так і життя багатьох героїв роману, книга наповнена світлом, добром і любов’ю. Звучить дещо патетично, розумію, але повріте — так воно і є. А ще краще — перевірте, бо книга справді варта уваги.

***

"Взрослые очень наивные. Они думают, что дети не умеют читать между строк. Они думают, что дети не чувствуют, когда им недоговаривают".

"Папа говорит – ты стоишь в начале пути. За твоими плечами множатся и множатся твои ушедшие в небытие предки. За левым плечом – по линии мамы. За правым – по линии отца. Они – твои крылья, говорит папа. Они – твоя сила. Держи их всегда за спиной, и никто никогда не сможет сделать тебе больно. Потому что, пока помнишь о крыльях – ты неуязвим".

"... больнее не тогда, когда крылышко оторвали, а когда сам его оторвал".

"Но зачем говорить детям то, к чему они не готовы?
– Затем, Вера, что, если ребенок спрашивает, значит, он готов к ответу. Иначе он спрашивать не будет"

"Витькина бабушка считает, что по молодости и по глупости никто в Бога не верит, и лишь к старости люди понимают, что всю жизнь, даже не зная того, постоянно вели внутренние разговоры с Ним".