Збірка новел, оповідань і замальовок, об’єднаних темою письменництва й творчості. Як творяться тексти? Як з’являються книги? Як їх прочитують ті, для кого вони пишуться? Мабуть, питання частково риторичні, бо ж однієї правильної і точної відповіді бути не може. Євгенія Кононенко та її герої озвучують своє розуміння всього, що стосуться літературної творчості.
Збірка дуже неоднорідна. Це стосується і стилістики, й емоційності, і глибини. Наприклад, "Шевченківський урок" чи "Письменницькі замальовки" (ціла серія коротких нарисів) видалися мені дещо ігровими, схематичними, скорше, натяками на щось важливе, а не розповіддю про це. "Творча криза", як на мене, торкнулася не стільки творчого ступору, який буває в усіх нас, навіть звичайних ремеслярів-копірайтерів, скільки життєвого глухого кута. Головний герой живе, аби день до вечора, і навіть смерть батька, здається, не особливо його зачепила.
Основним і найкрутішим у збірці є оповідання "Кат". Я навіть назвала б це повістю в мініатюрі, бо йдеться там практично про всеньке життя головного героя. Ката за професією, про що інформує заголовок. До чого ж тут письменництво, спитаєте? А до того, що практично вся творчість — то намагання висловити невимовне, те, про що не можеш сказати. Не можеш — бо не здатен, чи ж не можеш — бо поплатишся, як тільки відкриєш рота. А коли мовчатимеш — тебе це невисловлене зруйнує зсередини. Головний герой не міг мовчати і не міг говорити, тому почав писати. А тоді, в часи жорстких репресій та так званого совреалізму, то було непросто — розказати про все, щоб звільнитися, але так, аби читач не второпав, про що точно йдеться. Героєві ж, катові-письменнику, вдалося. А потім знайшовся й читач, який зрозумів. А потім прийшло і звільнення від усього скоєного — передсмертне. А може, вже й посмертне. Проте то вже не важливо: література дала чоловікові змогу прожити життя — саме прожити, а не проіснувати, перетерпіти, перебути. Мабуть, це і є основне, що поєднує письменників і читачів, — можливість виговоритися, позбавитсия від тягаря і жити далі. І ні, я не помилилася: читач теж виговорюється на сторінках книг, співзвучних йому. І живе далі...
Збірка дуже неоднорідна. Це стосується і стилістики, й емоційності, і глибини. Наприклад, "Шевченківський урок" чи "Письменницькі замальовки" (ціла серія коротких нарисів) видалися мені дещо ігровими, схематичними, скорше, натяками на щось важливе, а не розповіддю про це. "Творча криза", як на мене, торкнулася не стільки творчого ступору, який буває в усіх нас, навіть звичайних ремеслярів-копірайтерів, скільки життєвого глухого кута. Головний герой живе, аби день до вечора, і навіть смерть батька, здається, не особливо його зачепила.
Основним і найкрутішим у збірці є оповідання "Кат". Я навіть назвала б це повістю в мініатюрі, бо йдеться там практично про всеньке життя головного героя. Ката за професією, про що інформує заголовок. До чого ж тут письменництво, спитаєте? А до того, що практично вся творчість — то намагання висловити невимовне, те, про що не можеш сказати. Не можеш — бо не здатен, чи ж не можеш — бо поплатишся, як тільки відкриєш рота. А коли мовчатимеш — тебе це невисловлене зруйнує зсередини. Головний герой не міг мовчати і не міг говорити, тому почав писати. А тоді, в часи жорстких репресій та так званого совреалізму, то було непросто — розказати про все, щоб звільнитися, але так, аби читач не второпав, про що точно йдеться. Героєві ж, катові-письменнику, вдалося. А потім знайшовся й читач, який зрозумів. А потім прийшло і звільнення від усього скоєного — передсмертне. А може, вже й посмертне. Проте то вже не важливо: література дала чоловікові змогу прожити життя — саме прожити, а не проіснувати, перетерпіти, перебути. Мабуть, це і є основне, що поєднує письменників і читачів, — можливість виговоритися, позбавитсия від тягаря і жити далі. І ні, я не помилилася: читач теж виговорюється на сторінках книг, співзвучних йому. І живе далі...
Вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2014
Немає коментарів:
Дописати коментар