Ольга Токарчук "Гра на багатьох барабанчиках" / Olga Tokarczuk - Gra na wielu bębenkach. 19 opowiadań

Із цією книгою я прожила майже стільки ж життів, скільки в ній оповідань. Їх 19, і кожне — абсолютно про інше й про інших, а головне — про іншу мене.

Нещодавно мимохіть устрягла в ФБ-дискусію про "Книгу року ВВС — 2017": збірку "Земля загублених" Катерини Калитко. Опонент наполягав на тому, що журі було дуже необ’єктивне, бо цю книгу не розкуповували тисячними тиражами, не перекладали іншими мовами, не додруковували та й узагалі зрештою розпродали по 35 гривень. Тому книга погана. Не врата уваги. Нечитабельна. Не про нас.

Так от: Токарчук теж — не про тих, хто не годен стати на якийсь час тією дівчиною з оповідання "Гра на багатьох барабанчиках", яка в пошуках себе приміряла різні ролі й життя. Бо для цього потрібна відвага відмовитися від ролі, наданої тобі суспільством. Вона не для тих, хто обрав би гроші, а не реалізацію дуже химерного, але дуже бажаного бажання, як героїня "Бажання Сабіни" — жінка, котра все життя робила все для інших, а не для себе. І ту, хто дозволив їй задовольнити це бажання, теж зрозуміють далеко не всі. Як і чоловіка з оповідання "Журек", який визнав своїм чуже, нагуляне молодою дівчиною немовля, прийнявши на себе відповідальність одразу за дві долі й накликавши осуд і ненависть тих, кого вважав найближчими. Цієї книги не зрозуміють ті, хто готовий розіп’яти героїню "Гліцинії", бо ж як можна дорослій жінці за 40  відчувати жагу до молодого тіла доньчиного чоловіка? Й ті, хто ніколи не був готовий мчати за примарним, але все-таки коханням за сотні кілометрів, як героїня "Авторського вечора"...

А ще у збірнику є й часом геть химерні твори (тому й спала на думку Калитко зі своїми казками): "Професор Ендрюс у Варшаві", "Че Ґевара", "Найпотворніша жінка світу", "Танцюристка" й зовсім неймовірний "Острів"... Ольга Токарчук пише не про те, що розважить на день-два, та й забудеться. Не про те, що буцімто має відчувати середньостатистична жінка (чи чоловік), аби бати "нормальною". Вона пише про те, про що ми зазвичай мовчимо. А коли хочеться кричати — кричимо, що все це неправда, необ’єктивно, нечитабельно й нікому не потрібно. Бо правда може лякати, може змушувати зазирнути в себе, може підштовхнути до змін. А нам же хочеться, щоб усе "як у людей" і стабільно... Тож не читайте Токарчук, бо вона точно виводить із зони звичного й стабільного некомфорту.

Переклад із польської Віктора Дмитрука, вид. "Літопис", 2004

"Бойфрендз. 13 історій про жінок, чоловіків і динозаврів"

Кажуть, жінці (та чого там — чоловікові також!) стільки років, на скільки вона почувається. Десь там. Усередині. Не печінку чи шлунок маю на увазі, а серце. Або душу. Чи самосвідомість, наприклад... Неважливо.

Так от: нарешті (чи зрештою) я відчула, що доросла. Доросла настільки, що не розумію, зовсім не розумію романтичних переживань із приводу хлопців, отих усіх сліз від нерозділеного кохання, або й від розділеного, але сліз, метеликів у животі й нижче чи вище (кому як пощастить), страждань, переживань у т. д. й т. п. А може, я просто занудна тітка, яка забула, що таке метелики?))) Не знаю. Однак розумію, чому не читаю любовних, жіночих і подібних романів — не втну просто)))

Історії про жінок і чоловіків (динозаврів не зауважила — одні люди)))) у новенькій збірці від дівчат-письменниць класні. Дуже різні (тобто на будь-який смак), деякі — оригінальні, інші — типові, а є й такі, що щасливі! А головне — жіночі, тобто на місці чоловіків я читала б подібні речі обов’язково, аби більше зрозуміти наші загадкові душі. Загадкові настільки, що часом і самим себе годі зрозуміти. Часто це й не потрібно, а от виговоритися — необхідно. Розповісти про те, "які вони всі сволочі" (це цитата не з книги, але точна)))), помріяти про прекрасного (чи хоча б якогось) принца, або ж, як нині кажуть, візуалізувати його, розповісти свою (чиюсь) історію, трошки змінивши імена, місця, вік тощо... Авторки й говорять. Розповідають, показують, малюють — образами, словами, емоціями. Однак до мене достукатися вийшло лише у двох. Кажу ж: надто доросла))). А як щодо вас?

Вид. "Брайт Букс", 2019

Ілля Гурнік "Ієрихонські трубачі". Оксана Забужко "Код Гурніка"

Якби ви знали, скільки разів, читаючи цю книгу, я шкодувала, що не маю хоча б основ музичної освіти! Отримуючи колосальне задоволення від читання просто неймовірної (повірте на слово!) збірки "Ієрихонські трубачі" Іллі Гурніка, я постійно думала: а що ж відчувають ті, для кого ці всі бемолі, тональності, композиції, періоди й іще багато чого — не просто слова, а сенси? Тож якщо ви не тільки читач, а ще й музикант, я вам щиро заздрю...

Книга складається з коротких, інколи геть коротких — на кілька речень — оповідань та есе. Ви вже зрозуміли, що всі вони пов'язані з музикою, бо як же інакше, якщо автор — відомий музикант і композитор? Талановитий настільки, що талановитий у всьому — в тому числі літературі.

Герої оповідань здебільшого добре відомі нам усім. Бо хто не знає, скажімо, біблійну історію про ієрихонські труби? Або ж Діогена, який жив у бочці? Чи Шерлока Голмса, залюбленого у свою скрипку? Однак Ілля Гурнік їх усіх переосмислює — настільки, що мимохіть замислюєшся: а що іще я сприймала надто поверхово, геть не заглиблюючись у суть, яка може бути зовсім іншою, ніж звичне трактування міфів та традиційних сюжетів? А ще дуже-дуже тішили спочатку фінал кожної історії, а потім, коли я втямила, що в ньому завжди сховано сюрприз, очікування фіналу — дотепного, оригінального й зовсім неочікуваного! 

Післямова до видання, а точніше — окрема історія, написана Оксаною Забужко, чий батько в 70-ті роки минулого століття й переклав Гурніка українською, повертає з музичного ефіру на землю. Точніше, добряче гупає читачем об неї, чи то пак об радянську дійсність, у якій Ілля Гурнік (так-так, у Чехословаччині теж було достатньо радянської дійсності) писав, Стефан Забужко перекладав, а Оксана — росла. Це так боляче — знову й знову усвідомлювати, скільки  української еліти знищено протягом тих часів, які багатьма (і це ще страшніше) досі сприймаються як благословенна епоха стабільності, достатку, миру й за чим там іще тужать прихильники СРСР? А скільки інтелектуалів так і не з'явилося, бо не мало змоги зрозуміти, що можна мислити інакше й жити по-іншому? А скільки ще є різних "а скільки", які ми щойно починаємо відкривати, дарма що завершується третій десяток української незалежності. Чи буцімто незалежності? Бо ж це — не дата на календарі, а здобутки нації, народу, які могли б бути набагато чисельнішими й потужнішими, якби...

Переклад із чеської Стефана Забужка, вид. "Комора", 2019

Катерина Калитко "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки"

Читати книги, на сприйняття яких впливають оціночні судження інших, мені дуже важко. Я мимохіть починаю прискіпуватися. Так-так, саме прискіпуватися, а не шукати ті плюси, які у них уже хтось знайшов. Тому коли збірка Катерини Калитко нарешті потрапила мені до рук, я вдихнула, видихнула, ще раз вдихнула і... забула видихнути. Та й дихати майже забула, доки не прочитала трьох перших оповідань збірки. Бо це було щось! Щось таке нове, таке яскраве, таке насичене, таке живе й емоційне, щось на межі реальності та фантастики (чи то фентезі), щось магічно-містичне, глибоке й глибинне, яке зачіпало за живе, затягувало вглиб Землі Загублених, й уже здавалося, що я не вийду звідти... Аж тут магія закінчилася, бо наступне оповідання було геть про інше. І зовсім про інше — наступне. І я зрозуміла, що можу дихати, бо вир, який мене так закрутив спочатку, раптом зник. Й уже навалювалася хвиля розчарування, якого я так боялася, аж тут — закрутило-понесло знову, знову з’явилися магія, глибина, знову я задихалася разом із тим хлопцем, який збігав на гору, аби допомогти народити жінці, котра прийшла в це оповідання з іншого, знову переживала катарсис-звільнення разом із ним й окремо, і думала, думала, думала про так багато важливих речей... Зізнаюся, аби взятися за наступне оповідання, я мусила знову навчитися дихати. І не даремно, бо повернення у Землю Загублених було таким же потужним, як і перше у неї занурення...

Оце, мабуть, і все, що розкажу про цю книгу. Так, можна поговорити про тематику і проблематику (війна, ще одна війна, кохання, розуміння, привиди дитинства, дружба, гомосексуалізм, спокутування родових гріхів, фемінізм, сексизм, педофілія, Крим, безбатьківство, море, буденність, казковість...), але не хочу. Хочу ось так, емоційно...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Андрій Войніцький "Скільки коштує бути білою вороною"

Читати серію "Вітражі" від видавництва "Віват" завершила збіркою оповідань Андрія Войніцького. Якщо після "Синдрому листопаду" Вікторії Амеліної було прийняте палке рішення прочитати всі книги серії, книга Руслана Горового дещо розчарувала, Олексій Чупа своїм "Акваріумом" знову підніс на верхівку захоплення незвичністю теми та її реалізацією, то "Скільки коштує бути білою вороною" викликало бажання отримати продовження серії. Або ж не серії, а просто тенденції друкувати молодих, нерозпіарених і не надто відомих письменників.

Збірка Войніцького, як на мене, нестандартна — насамперед своєю жанровою та тематичною неоднорідністю. Тут і а-ля жіноча (бо якась істерична) історія про чоловіка, котрий страждає від того, що його покинула дружина, й зрештою зважується на рішучий крок. І ще одна чоловіча історія про те, які всі жінки с... тобто не варті його, хоча зрештою герой кардинально змінює свій стиль життя (щоправда, чи допомогло це йому — невідомо). Тут і фантастичні оповідання — дещо химерні та відразливо-жорстокі, однак досить оригінальні. Завершується книга таким собі спогадом про 1991-й рік — зрозуміло, що тут також все вкрите тією ж безвихіддю, як і в попередніх творах, однак вона така знайома, аж рідна, бо ж більшість із читачів самі пережили щось подібне, хіба що без смерті матері. Ще одна особливість книги — у ній немає ніякого просвітку й надії на те, що поруч із бідою та зневірою можуть бути умиротворення і радість— а саме так у житті й буває, воно непостійне навіть у своїй нещасності. 

Вже традиційно мимохіть у кожній збірці вирізняю для себе оповідання, яке чимось зачепило найбільше. У Войніцького це "Скільки коштує бути білою вороною" (мабуть, таки не даремно воно дало назву книзі). Часом бути нею, а не частиною натовпу, не вартує нічого, а буває, за це треба пожертвувати своїм звичним життям. Головне, точно знати, що ти хочеш саме цього — перестати бути гвинтиком машини, котра мчить у не потрібному тобі напрямку.

Переклад з рос. Л. С. Задьорної, вид "Віват", 2015

Поліна Жеребцова "Осляче поріддя"/Полина Жеребцова - Ослиная порода

За читання цієї книги бралася з певним трепетом. Мене так вразила "Мураха у скляній банці", що мимохіть боялася: іще одна книга про дитинство від Поліни Жеребцової може бути такою ж болісною, як і перша. І такою ж глибокою та прекрасною — саме це й спонукало мене прочитати роман.

Що ж — я не помилилася, очікуючи шквалу емоцій. От тільки їх забарвлення трошки не вгадала: "Осляче поріддя" просякнуте таким світлом, таким яскравим сяйвом, насичене такими барвами й позитивом, які можна бачити тільки в ранньому дитинстві. Проте не всім вдається зберегти у пам’яті той стан, і ще менша кількість дорослих здатна його відтворити та поділитися з іншими. Поліні це вдалося на славу.

Насправді роман — це збірка із понад сотні коротеньких оповідань. У них ідеться про різноманітні події із життя дівчинки, починаючи від найперших спогадів про раннє дитинство. У світі маленької Поліни багато і радощів, і проблем. Проблеми виникають передусім від того, що характер дівчинка, за словами мами, котра виховує дитину сама, успадкувала від... осла. Тому й трапляються з нею всілякі пригоди, тому й виховання дитина потребує особливого — жорсткого. 

Зізнаюся, що спочатку мене місцями заціплювало від тих методів виховання: як мама такого ж маленького неслуха, я часом розуміла маму Лєну, проте все одно всією душею була на боці маленької Поліни, на яку сварилися, яку штовхати й лупцювали, яку позбавили всіх іграшок і зачиняли саму вдома на цілісінький день. Щоправда, тут я злукавила: не саму. З нею були дві кицьки та песик — повноправні учасники всіх пригод. Такими ж повноцінними героями є й бабуся, дід та прабабуся, подружки й вуличні хлопчаки, сусіди, що населяли один із дворів багатонаціонального Грозного, навіть бродячі пси. А сувора мама з часом і в очах маленької героїні, й в очах читача постає як турботлива жінка, котра дбає не тільки про доньку, а й про інших дітей, полишених своїми батьками на виховання вулиці. До речі, описи дитячих емоцій та реакцій на ту чи іншу поведінку мами стали для мене своєрідним одкровенням, адже щось таке, схоже, відчуває і моя дитина у подібних ситуаціях. Тому можу сміливо заявити ще й про певну педагогічну цінність книги))

І насамкінець — поради. Я їх дуже рідко роздаю, оскільки вважаю це невдячною, та й непотрібною справою. Але часом дозволяю собі винятки))) Отож, усім, хто у захваті від спогадів про дитинство Наріне Абгарян, "Осляче поріддя" раджу. А тим, хто ще не знайомий із "Мурахою у скляній банці", рекомендую прочитати спочатку "Осляче поріддя", а потім — "Мураху..." як логічне продовження життя дівчинки Поліни із Грозного, до якого прийшла війна...

Переклад із рос. Оксани Думанської, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Марина і Сергій Дяченки "Світ навиворіт"/Марина и Сергей Дяченко - Мир наизнанку

З дитинства люблю фантастику. Обожнюю просто. Але якщо тоді читалося все підряд, і зазвичай це "все підряд" у будь-якому разі задовольняло спрагу до неймовірного, то зараз хочеться чогось такого з перепідвипідвертом — складного, глибокодумного й не зовсім зрозумілого. Однак натрапити на подібну книгу — то треба мати щастя (за конкретні поради зразків високоякісної фантастики буду дуже вдячна!), тому зазвичай, коли хочу бути впевненою у своєму виборі, беруся за чергову книгу Дяченків. Вони мене точно не розчаровують.

За читання збірки повістей, оповідань і навіть одного сценарію (про нього буде окрема мова) взялася під впливом раніше прочитаних коротких творів подружжя. Навіть якщо не вийде жити довго і щасливо в одному з обов'язково яскравих світів, створених Дяченками, посмакувати чимось неймовірним все одно вдасться. Це я так думала, беручись за книгу))) Бо насправді збірка виявилася найбільш похмурою з усіх їхніх книг, прочитаних досі. Відчуття якоїсь безвиході просто переслідувало мене від одного твору до іншого, і навіть якщо фінал був номінально щасливим, за цим гепі-ендом обов'язково ховався якийсь жах, готовий виповзти зі своєї нори. То дослідження нового вірусу точно буде продовжене, то щасливе подружнє життя звичайної жінки й незвичайного фантома зруйноване, то дивний хлопчик не втримається й продовжить колекціонувати особистості, то з'ясується, що людей серед нас насправді немає — тільки герої серіалів та фантоми... Тож якщо вам захочеться побачити світло в кінці тунелю, почитайте щось інше.

І про сценарій, що увійшов до збірки. Це — "Залюднений острів", фільм, знятий Бондарчуком за романом братів Стругацьких. Про сценарій ніц не скажу, бо просто його не подужала перечитати: перед очима постійно з'являлося беземоційне обличчя-маска актора, котрий зіграв головну роль. Та й увесь фільм вийшов якимось нудним, як на мене. І лісу кримського, перетолоченого під час зйомок, шкода було... Не оцінила я, одним словом))

Юлія Ілюха "Неболови. Навчи мене мріяти"

Останнім часом до моїх рук все частіше потрапляють збірки оповідань, цебто література того жанру, якого, зізнаюся, підсвідомо (а то й свідомо) уникала. Причина банальна й дуже дитяча: занадто швидко там все закінчується. От тільки-тільки познайомилася з героями, "оселилась" у їхньому світі, перейнялася тривогами та радощами — й опача! — остання сторінка, починай усе спочатку.

Проте як певною мірою літературознавець (ага-ага, знову я про ту свою недописану дисертацію згадала))) я здатна оцінити ту майстерність, якою конче необхідно володіти, аби вмістити на кількох сторінках цілий світ і показати героя не з одного якогось боку, а цілісно. Тому перед справжніми майстрами цього короткого жанру мимохіть схиляю голову. 

Після такого розлогого вступу про збірку, яка на нього надихнула, хочеться сказати якомога коротше: хто любить оповідання — оцінить цю книгу, а хто ні — прочитавши "Неболовів", полюбить. Для цього є кілька причин. Перша: герої оповідань — справжні реальні люди, такі, як ми, наші родичі або сусіди чи випадкові попутники у транспорті, зі справжніми переживаннями, емоціями, почуттями, до того ж описаними дуже майстерно, часом аж надто — до сліз, до болю в серці. Бабця з "Сірого", Марина з "Велкам ту Каліфорнія", Неоніла Семенівна з "Сеньйори Неоніли", Віра з "Жінки на полюванні" — усіх їх невимовно шкода, аж часом злість бере на авторку: навіщо було з ними так чинити? Але разом із тим розумієш, що це просто життя, таким воно вже є. І щастя теж у ньому є — це друга причина для того, аби прочитати збірку. Бо ж фінали в оповіданнях дуже різні: поруч із трагічністю одних ще яскравішим стає щастя інших. Оті діти-сироти при живій мамі з "Неболовів" — то ж яка концентрована суміш доброти, довіри й людяності! А рішення, прийняте Іриною з "Гордячки", — чи ж не єдино правильний крок до свого життя, справжнього, а не нав'язаного соціумом? А Ніна з "По той бік", яка втратила все, абсолютно все, проте спромоглася жити далі? Ну, й окремо виділю третю причину, яка нині болить усім українцям: Юлія Ілюха розповідає про війну. І це у неї виходить не по-літературному штучно, не поетично-піднесено, а (от халепа — доведеться вкотре повторюватися) по-справжньому і життєво. Мабуть, тому що розповідає вона про наше жіноче: її героїні пішли на війну, тому що не могли інакше. Ані Лєра з "Маршу сепаратистки", ані Ліда з "Вона обирає життя". Не знаючи точно, що на них чекає там, а головне — не підозрюючи навіть, що очікує по тому...

Я не даремно позаписувала тут назви оповідань, що роблю вкрай рідко, ділячись переважно загальними враженнями від книги. Просто не хочу, аби забулося-згубилося те, що навчило мене не тільки мріяти, а й дечому іншому: наприклад, не забувати про те, що моє життя — тільки моє і тільки одне, тож прожити його треба достойно.

Художник Катерина Слонова, вид. "Віват", 2016

Євгенія Кононенко "Кат"

Збірка новел, оповідань і замальовок, об’єднаних темою письменництва й творчості. Як творяться тексти? Як з’являються книги? Як їх прочитують ті, для кого вони пишуться? Мабуть, питання частково риторичні, бо ж однієї правильної і точної відповіді бути не може. Євгенія Кононенко та її герої озвучують своє розуміння всього, що стосуться літературної творчості.


Збірка дуже неоднорідна. Це стосується і стилістики, й емоційності, і глибини. Наприклад, "Шевченківський урок" чи "Письменницькі замальовки" (ціла серія коротких нарисів) видалися мені дещо ігровими, схематичними, скорше, натяками на щось важливе, а не розповіддю про це. "Творча криза", як на мене, торкнулася не стільки творчого ступору, який буває в усіх нас, навіть звичайних ремеслярів-копірайтерів, скільки життєвого глухого кута. Головний герой живе, аби день до вечора, і навіть смерть батька, здається, не особливо його зачепила.


Основним і найкрутішим у збірці є оповідання "Кат". Я навіть назвала б це повістю в мініатюрі, бо йдеться там практично про всеньке життя головного героя. Ката за професією, про що інформує заголовок. До чого ж тут письменництво, спитаєте? А до того, що практично вся творчість — то намагання висловити невимовне, те, про що не можеш сказати. Не можеш — бо не здатен, чи ж не можеш — бо поплатишся, як тільки відкриєш рота. А коли мовчатимеш — тебе це невисловлене зруйнує зсередини. Головний герой не міг мовчати і не міг говорити, тому почав писати. А тоді, в часи жорстких репресій та так званого совреалізму, то було непросто — розказати про все, щоб звільнитися, але так, аби читач не второпав, про що точно йдеться. Героєві ж, катові-письменнику, вдалося. А потім знайшовся й читач, який зрозумів. А потім прийшло і звільнення від усього скоєного — передсмертне. А може, вже й посмертне. Проте то вже не важливо: література дала чоловікові змогу прожити життя — саме прожити, а не проіснувати, перетерпіти, перебути. Мабуть, це і є основне, що поєднує письменників і читачів, — можливість виговоритися, позбавитсия від тягаря і жити далі. І ні, я не помилилася: читач теж виговорюється на сторінках книг, співзвучних йому. І живе далі...

Вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2014

Руслан Горовий "13 оповідань, або Те, повз що ми проходимо не помічаючи"

У вас щось не клеїться у житті? Спіткала якась халепа? Почуваєтеся у пастці? Чи в депресії? Щось не виходить? Не можете радіти життю і не розумієте причин цього? Тоді оповідання Руслана Горового — саме для вас! Ні-ні, збірка не зарядить вас магічним позитивом, як це виходить, наприклад, у Макса Фрая. Якраз навпаки: ви порівняєте свої негаразди з тими, що переживають герої оповідань, і зрозумієте: насправді ваше життя — казка.

Саме так вплинула на мене ця книга, хоча зізнаюся: світла не додала. Бо ж усі герої усіх оповідань Горового — нещасні. Кожен по-своєму, звичайно, але кожен — по-справжньому, бо саме так і почувається більшість із нас. Тому від збірки віє тотальним нещастям, безвихіддю, темрявою... Життям, одним словом. І якщо ви зараз заперечите мені, що у житті насправді багато яскравих і прекрасних моментів щастя, то лише тому, що ви не читали цієї книги)))

"Те, повз що ми проходимо не помічаючи" — пояснює читачеві суть книги заголовок. Але ж насправді ми не помічаємо не тільки людського болю, а й радості, щастя, добра, любові. Засліплені особистими негараздами (зізнайтеся — в основному ж саме цим!), оминаємо багато чого. А шкода.

Традиційно вибираю фаворита збірки: це "Яблучний Спас" — за відчуття дитинства, у яке мимохіть занурилася. Проте все одно не розумію нарікань головного героя на те, що всі, мовляв, виїхали з хутора і його не стало, ая-яй, які погані, коли він зробив це одним із перших. От уже й справді: проходимо не помічаючи навіть своїх діянь...

Вид. "Віват", 2015

"#Невимушені. Антологія"

Мабуть, вже час переглянути свої смаки й зізнатися, що вони змінилися досить кардинально, порівнюючи, скажімо, зі смаками мене 20-річної. Зокрема, це стосується короткого жанру. Я не раз тут згадувала, що не люблю оповідань, але так чи інакше збірки потрапляють мені до рук, я до них приглядаюся, прицінююся, читаю і... захоплююсь. Так було з Роальдом Далем та Віоліною Ситнік, зовсім інші враження отримала, перечитуючи Володимира Даниленка та Джека Лондона.  І геть неочікуваний катарсис подарувала мені антологія "#Невимушені". Навіть кілька катарсисів, бо ж кожен із молодих авторів зачепив щось своє, але ніхто з них не залишив мене як читачку байдужою.

Зокрема, Катерина Бабкіна (#піф) пояснила, як ми можемо боятися близькості. Так боятися, що воліємо залишитися самотніми, ніж відкрити іншому своє серце. Мирослав Лаюк (#суперстар) чітко змалював провалля між поколіннями. Звісно, оповідання і ще про дещо, але я "прочитала" його саме так. Марк Лівін (#стриж_чорний) настільки щемко розповів про цінність й абсолютність батьківської любові, що мимохідь захотілося ще більше любити сина. Ірина Цілик (#канікули) по-жіночому зачепила за сокровенне: куди дівається закоханість і як продовжувати любити одне одного, якщо обоє — змінилися? Артем Чех (#повернення) розказав про те, що болить нині багатьом: двоплановість нашого життя у мирі/війні та нерозуміння один одного навіть друзями, бо війна змінює...

Щодо художньості, то найбільше в цьому плані мені зімпонували Марк Лівін та Ірина Цілик. Я не просто читала їхні історії, я відчувала тепло, холод, сонце, море, аромати, звуки... Обожнюю такий ефект присутності.

Варто згадати і про оформлення книги: сучасне, динамічне з кольоровими виділеннями в тексті й оригінальним змістом. Видавництву — щирий респект!

І ще про збірку загалом. Не можу не процитувати з післямови Володимира Єрмоленка: "Усі ці оповідання — про те, як радості буває складно в житті". Тому їй — радості — треба усіляко дрпомагати. Як, спитаєте? Просто радіти, особливо дрібницям, бо ж їх навколо нас — найбільше...

Вид. "Віват", 2016

Віоліна Ситнік "Особистий простір"

Авторка, яку я, хоч і віртуально, але знаю давно, написала про трепет, із яким розсилає свою першу книгу друзям і чекає на їх вердикт. Не думала, що з не набагато меншим трепетом я читатиму цю збірку, боячись того, що мені щось може геть не сподобатися і тоді доведеться якщо не лукавити, оцінюючи книгу, то хоча б мовчати, аби не образити знайому й хорошу людину (ой як важко зі знайомими)))

Але боялася я геть намарне, бо можу щиро сказати: Віоліно, ти – молодчинка! Молодчинка, насамперед, у виборі тем – від відверто любовно-дівчачих із обов’язковим хеппі-ендом, до гострих соціальних: про покинутих дітей, про закордонні заробітки, про війну (ту, що АТО)... Оповідання про Героя, зізнаюся, змусило мене зціплювати зуби, аби чи то не розревітися від несправедливості системи, чи то не розгарчатсия від нелюдськості батьків. Молодчинка у виборі героїв: тут і діти, і захохані школярки, і дорослі самодостатні жінки та чоловіки. Молодчинка авторка й у тому, як про це розказує: смачною гарною мовою, не боячись вплітати розмовні та діалектні слівця й роблячи це з неабиякою майстерністю.

Хочу відзначити і загальну позитивність збірки: попри складні життєві перипетії, з якими стикаються герої оповідань, переважна більшість з історій завершуються оптимістичною нотою – та такою, яка аж підштовхує до щастя: ти можеш так само посміхатися життю і бути щасливою, просто спробуй!

А ще не можу не подякувати за те, що я таки ввела у своєму книгоблозі мітку "жіноча література", хоча до того намагалася її уникати, вважаючи, що мистецтво не можна ділити за статевою ознакою (хоча траплялися книги, які так і просилися до цієї рубрики). "Особистий простір" однозначно переконав мене у тому, що жіноча література – написана жінкою, для жінок, про жінок – все-таки існує. Втім, як і чоловіча, але про це – іншим разом...

Отож, дякую тобі, Віоліно, за те, що впустила нас, читачів, до свого особистого простору – це багато вартує, що зважилася винести на наш суд найпотаємніше, що робиш усе для того, аби у світі стало більше хороших книг.

Вид. "Твердиня", 2016