Майже 700 сторінок, на яких — шість томів останньої кримінальної справи Василя Стуса, чотири статті Вахтанга Кіпіані та останній відомий текст Стуса "З таборового зошита", прочиталися досить швидко. Це не захопливий детектив і не чарівна фентезійна історія, але відірватися від книги було неможливо. Суха канцелярська мова документів, як не дивно, зуміла передати купу емоцій, почуттів, думок, багатогранність сумнівів, переживань, ненависті, захоплення, байдужості людей, які свідчили у цій справі.
Насправді книга не про Василя Стуса. Вона — про майже сотню інших, тих, хто його оточував. Ці люди діяли згідно зі своїми світоглядом, переконаннями, досвідом, потребами. Хтось із них розумів, до яких наслідків призведуть їхні слова, а комусь це було до шмиги. Однак уся справа Василя Стуса, логічним завершенням якої стала його передчасна смерть, ґрунтується саме на свідченнях цих людей. Тобто можна голослівно й безособово стверджувати, що його вбила система (і це буде правдою), а можна назвати поіменно тих, хто особисто поставив свій підпис під вироком (і це теж — правда). Тим паче, що всі імена, адреси, свідчення подані без купюр.
Читаючи, я собі зробила багато закладок у тих місцях, які особливо зачепили. Думала: от писатиму відгук, обов’язково згадаю і про цей стиль радянських протоколів, який тримається на слові "нібито" та на штампах; і про "заявления", написані простими людьми (С), які не вважали їх доносами; і про останнє слово Стуса, сказане ним на першому суді в 1972 році, — у ньому він відхрещується від "бандерівської преси", де були опубліковані його вірші, визнає, що висунуті йому звинувачення "багато в чому слушні", й "обіцяє більше так не робити". Потім закладок ставало все більше, бо я намагалася зрозуміти, в який момент Стус зрозумів, що це покаяння не має жодного сенсу, адже його й таких, як він, заповзялися знищити — тій державі не потрібні були люди, котрі вміють мислити й аналізувати, та ще й не мовчать при цьому. Однак тій державі потрібна була картинка "загального щастя", й вона створювалася так старанно, що прості люди щиро вірили: Стус — ворог, а вони — справжні патріоти. Власне, на превеликий жаль, відтоді потреба народу у сліпій вірі не зменшилася, а голоси тих, хто вміє мислити й має сміливість заявляти про це, губляться у гомоні натовпу (як і свідчення друзів Стуса — у купі доносів).
Практично нема закладок у записках "З таборового зошита". Не тому, що не зачепили, радше навпаки: там кожен абзац хочеться обмірковувати, цитувати, обговорювати. А ще хочеться перечитувати твори Василя Стуса, аби тепер по-новому осягнути саме його, а не лише простих людей (С), яким і присвячено цю величезну книгу.
П. С. Віктор Медведчук згадується двічі: у протоколах суду, на якому він виступав у ролі адвоката (заявивши, що згоден із усіма звинуваченнями), й у статті Кіпіані "Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?" Власне, саме за висловлене у ній він і подав до суду на видавництво, автора й друкарню (як не дивно). Чим це закінчиться — побачимо. Історія триває...
Вид. "Віват", 2019
Немає коментарів:
Дописати коментар