Із цією книгою я прожила майже стільки ж життів, скільки в ній оповідань. Їх 19, і кожне — абсолютно про інше й про інших, а головне — про іншу мене.
Нещодавно мимохіть устрягла в ФБ-дискусію про "Книгу року ВВС — 2017": збірку "Земля загублених" Катерини Калитко. Опонент наполягав на тому, що журі було дуже необ’єктивне, бо цю книгу не розкуповували тисячними тиражами, не перекладали іншими мовами, не додруковували та й узагалі зрештою розпродали по 35 гривень. Тому книга погана. Не врата уваги. Нечитабельна. Не про нас.
Так от: Токарчук теж — не про тих, хто не годен стати на якийсь час тією дівчиною з оповідання "Гра на багатьох барабанчиках", яка в пошуках себе приміряла різні ролі й життя. Бо для цього потрібна відвага відмовитися від ролі, наданої тобі суспільством. Вона не для тих, хто обрав би гроші, а не реалізацію дуже химерного, але дуже бажаного бажання, як героїня "Бажання Сабіни" — жінка, котра все життя робила все для інших, а не для себе. І ту, хто дозволив їй задовольнити це бажання, теж зрозуміють далеко не всі. Як і чоловіка з оповідання "Журек", який визнав своїм чуже, нагуляне молодою дівчиною немовля, прийнявши на себе відповідальність одразу за дві долі й накликавши осуд і ненависть тих, кого вважав найближчими. Цієї книги не зрозуміють ті, хто готовий розіп’яти героїню "Гліцинії", бо ж як можна дорослій жінці за 40 відчувати жагу до молодого тіла доньчиного чоловіка? Й ті, хто ніколи не був готовий мчати за примарним, але все-таки коханням за сотні кілометрів, як героїня "Авторського вечора"...
А ще у збірнику є й часом геть химерні твори (тому й спала на думку Калитко зі своїми казками): "Професор Ендрюс у Варшаві", "Че Ґевара", "Найпотворніша жінка світу", "Танцюристка" й зовсім неймовірний "Острів"... Ольга Токарчук пише не про те, що розважить на день-два, та й забудеться. Не про те, що буцімто має відчувати середньостатистична жінка (чи чоловік), аби бати "нормальною". Вона пише про те, про що ми зазвичай мовчимо. А коли хочеться кричати — кричимо, що все це неправда, необ’єктивно, нечитабельно й нікому не потрібно. Бо правда може лякати, може змушувати зазирнути в себе, може підштовхнути до змін. А нам же хочеться, щоб усе "як у людей" і стабільно... Тож не читайте Токарчук, бо вона точно виводить із зони звичного й стабільного некомфорту.
Переклад із польської Віктора Дмитрука, вид. "Літопис", 2004
А що за фб-дискусія?
ВідповістиВидалитиТа нічого грандіозного, порівнюваного з календарем Іздрика чи Якубом і Забужко)) Але мене зачепило, бо позиція дивна. На жаль, так одразу й не знайду вже, де то було...
Видалити