Коли я сказала, що почала читати "Доцю", мене знаючі люди попередили: книга настільки захоплює, що відірватися годі й можна читати до ранку. Зізнаюся: десь так воно було й у мене. Бо, по суті, це не роман у тому значенні, яке ми зазвичай вкладаємо в це книжкове поняття, це кінематографічний екшн із усіма притаманними цьому жанру поняттями.
Головна героїня — спочатку затюкана дівчинка, сирота, яка опинилася в чужому сірому місті й виживала "як усі", раптом відчуває поклик душі й стає відомою мисткинею, засновує власний бізнес, оточує себе суворими дядьками, які вміють домовлятися, вчиться водити машину, стріляти й узагалі все в неї окей. Аж тут трапляється 2014-й, і жити у Донецьку стає складно. Звісно, вона патріотка, бо ж родом із Рівненщини, тому глибоко переживає за те, аби Донецьк не став, як Крим. А ще за бізнес переживає, й за бабусю, звісно, теж. Виїхати бабуся не хоче, героїня вирішує її не полишати саму, бере активну участь у проукраїнських акціях, допомагає всім знедоленим і зрештою стає засновницею потужного волонтерського руху.
От пишу це все й думаю: що ж мені муляє в цій книзі? Адже все правильно, все як слід, такі книги нам потрібні. А потім згадую, як ця тендітна дівчинка переїхала бандитів, гасаючи на автівці по переораному полі, та так, що в чоловіків щелепи повідпадали. Як у кіноекшені, справді! А потім вона, чоловік в інвалідному візку, звичайна жінка, яка смачно готує, й іще кілька простих людей провели спецоперацію зі звільнення товариша з-під варти — теж геть як у кінобойовику! А якось її знудило від вигляду розчленованих тіл, які випали зі збитого "Боїнга", а за кілька десятків сторінок вона вже відділяла останки тіла подруги від тіл сепаратистів, аби похоронити те, що залишилося після вибуху кинутої нею ж гранати, в різних могилах. Такі різкі метаморфози теж притаманні кіно, бо там ніколи описувати відчуття й внутрішню ломку, там потрібно швидко показати яскраву картинку, яка не відпустить глядача.
Тож нарешті я зрозуміла, що не так із цією книжкою. Вона — як кіно. Цікава й захоплива, емоційна й хвилююча, про важливе й актуальне, про нашу війну, яка досі палає, про тих, хто там, у Донецьку, робить своє, і їм це значно складніше, ніж нам тут, і про них не говорять і не пишуть, а треба... Але роман "Доця" — як популярне кіно, а воно зазвичай — вигадка, неправда, щось екранне й далеке, подивився й забув, бо нащо ото довго перейматися, це ж кіно...
Тому для мене найправдивішою на сьогодні історією про війну залишаються книги Юрка Руденка "Психи двух морей" і "Свет и кирпич". Почитайте — там про життя...
Вид. "Білка", 2019
Немає коментарів:
Дописати коментар