Це книга про дітей, але для дорослих — тих, хто пам’ятає себе дитиною, чи ж хоче згадати себе таким, чи й навіть повернутися у дитинство, наповнене пригодами, капостями, незрозумілими речами й щоденним щастям, навіть якщо воно полягає в уникненні покарання від важкої руки Ба.
Ба — єврейська бабуся, яку можна безкінечно цитувати. Манюня — це її онучка, котру вона, як справжня єврейська бабуся, відвоювала у невістки й виховує сама (з сином, але то може не рахуватися).
Ще у книзі є багатодітна вірменська родина авторки цього автобіографічного твору, сама авторка — подружка Манюні, ще є невеличке вірменське містечко, прекрасні гори й так майстерно виписана тогочасна радянська дійсність, що я раз по раз пірнала у своє дитинство, спогади накривали мене з головою, аж хотілося теж записувати їх, як Наріне.
Книгу не варто читати у людних місцях. Бо ж коли ти починаєш реготати у метро в годину пік, то люди дивляться на тебе, як на божевільну. І ночами її теж не варто читати, аби реготом не розбутити рідних. А сміятися, часом до сліз, читачеві "Манюні" доводиться часто.
Легка, жива, яскрава, написана смачною мовою, наповнена сонцем і любов’ю до людей — це, може, й звучить, як типовий набір хвалебних штампів, але чесно характеризує книгу. Я дуже рідко раджу книги читацькому загалу, оскільки вважаю, що "книг для усіх" практично не буває. Але "Манюня" — це виняток. Тож раджу читати її усім))
Немає коментарів:
Дописати коментар