Вільям Кент Крюгер "Звичайна вдячність"/ William Kent Krueger - Ordinary Grace

Схоже, це буде не відгук на саме цю книгу, а список тих творів, про які я мимохіть згадувала, читаючи "Звичайну вдячність". Ну, якось так склалося)))

Отож, аналогія перша: "Вбити пересмішника" Гарпер Лі. Її важко не помітити, оскільки сам автор зізнається, що це — його найулюбленіший твір, що саме цей роман справив на його творчість неабиякий вплив етзетера... Воно і справді: оповідь ведеться від імені дитини (однак у Крюгера це 13-річний хлопчик), велику роль у житті якої відіграє постать батька. В місті відбуваються загадкові події, до яких хлопчик так чи інакше має стосунок. Зрештою, що б там не сталося, підліток виходить із цього всього з новим досвідом. Однак наполегливо не раджу заміняти "Вбити пересмішника" романом Крюгера: як на мене, книги абсолютно різні за емоційним насиченням, і сучасна, звичайно, програє.

Аналогія друга, на яку натикалася, гортаючи відгуки інших читачів: "Кульбабове вино" Рея Бредбері. Той же хлопчик, те ж літо, таке ж провінційне маленьке містечко, і брат молодший такий же, і дитячі страхи, і загадкові події... Однак книга зовсім, зовсім не така! Коли у Бредбері все наповнене-переповнене сонцем і щастям, то роман Крюгера змушує сумувати, страждати, а то й плакати. І навіть попри спеку, яка раз по раз згадується у "Звичайній вдячності", у мене все одно склалося враження, що там постійно йшов дощ. Бо хіба можна бачити сонце, коли навколо панує нагла смерть, яка забирає близьких тобі людей?

Аналогія третя, вже не позичена, а моя: "Несказане" Селесте Інг. На позір щаслива й міцна родина насправді такою не є, і це стає очевидним після того, як гине старша донька. У кожного з п’яти її членів — своє життя, свої таргани, свої секрети, і ні про яку сімейну єдність тут говорити не доводиться. Хоча варто зазначити, що у Крюгера все-таки не відчувається такої безвиході, як у Інг, бо він мав іншу мету: показати читачеві, що навіть найстрашніші події у житті можна пережити, якщо наповнитися терпінням, прощенням і вірою в Господа. Так-так, що б вам не казали, книга саме про це. Ну і трошки детектив...

Переклад з англ. Оксани Дятел, вид. "Наш формат", 2016

Поліна Жеребцова "Осляче поріддя"/Полина Жеребцова - Ослиная порода

За читання цієї книги бралася з певним трепетом. Мене так вразила "Мураха у скляній банці", що мимохіть боялася: іще одна книга про дитинство від Поліни Жеребцової може бути такою ж болісною, як і перша. І такою ж глибокою та прекрасною — саме це й спонукало мене прочитати роман.

Що ж — я не помилилася, очікуючи шквалу емоцій. От тільки їх забарвлення трошки не вгадала: "Осляче поріддя" просякнуте таким світлом, таким яскравим сяйвом, насичене такими барвами й позитивом, які можна бачити тільки в ранньому дитинстві. Проте не всім вдається зберегти у пам’яті той стан, і ще менша кількість дорослих здатна його відтворити та поділитися з іншими. Поліні це вдалося на славу.

Насправді роман — це збірка із понад сотні коротеньких оповідань. У них ідеться про різноманітні події із життя дівчинки, починаючи від найперших спогадів про раннє дитинство. У світі маленької Поліни багато і радощів, і проблем. Проблеми виникають передусім від того, що характер дівчинка, за словами мами, котра виховує дитину сама, успадкувала від... осла. Тому й трапляються з нею всілякі пригоди, тому й виховання дитина потребує особливого — жорсткого. 

Зізнаюся, що спочатку мене місцями заціплювало від тих методів виховання: як мама такого ж маленького неслуха, я часом розуміла маму Лєну, проте все одно всією душею була на боці маленької Поліни, на яку сварилися, яку штовхати й лупцювали, яку позбавили всіх іграшок і зачиняли саму вдома на цілісінький день. Щоправда, тут я злукавила: не саму. З нею були дві кицьки та песик — повноправні учасники всіх пригод. Такими ж повноцінними героями є й бабуся, дід та прабабуся, подружки й вуличні хлопчаки, сусіди, що населяли один із дворів багатонаціонального Грозного, навіть бродячі пси. А сувора мама з часом і в очах маленької героїні, й в очах читача постає як турботлива жінка, котра дбає не тільки про доньку, а й про інших дітей, полишених своїми батьками на виховання вулиці. До речі, описи дитячих емоцій та реакцій на ту чи іншу поведінку мами стали для мене своєрідним одкровенням, адже щось таке, схоже, відчуває і моя дитина у подібних ситуаціях. Тому можу сміливо заявити ще й про певну педагогічну цінність книги))

І насамкінець — поради. Я їх дуже рідко роздаю, оскільки вважаю це невдячною, та й непотрібною справою. Але часом дозволяю собі винятки))) Отож, усім, хто у захваті від спогадів про дитинство Наріне Абгарян, "Осляче поріддя" раджу. А тим, хто ще не знайомий із "Мурахою у скляній банці", рекомендую прочитати спочатку "Осляче поріддя", а потім — "Мураху..." як логічне продовження життя дівчинки Поліни із Грозного, до якого прийшла війна...

Переклад із рос. Оксани Думанської, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Рей Бредбері "Кульбабове вино"/Ray Bradbury - Dandelion Wine

Напевно, не почую багато заперечень, якщо скажу, що "Кульбабове вино" – одна з тих книг, які треба перечитувати час від часу, у різному віці, з різним настроєм, з різних світоглядних позицій. Власне, саме це я і зробила. І зрозуміла, що вчинила помилку, зробивши між своїми прочитаннями перерву у років 25. Не повторюйте її, бо я от відчула, як багато змістів і сенсів пропливло повз моє сприйняття і розуміння. Втім, маю сподівання, що згаяне вдасться-таки надолужити, адже, щойно перегорнувши останню сторінку твору, точно знала: перечитуватиму ще раз, і, звісно, не через чверть століття))

У кожного читача – своя ітерпретація будь-якого твору. Навіть найпростішого. Що вже говорити про таку насичену символами книгу, як оця? Зізнаюся: мені особисто під час читання було важко міркувати – я радше просто відчувала. Сонце й тепло, запахи і звуки, страхи і радощі, смуток і любов – все, з чого складається життя кожного з нас: від десятирічного хлопчика до вісімдесятирічної бабусі. Здавалося, то не мешканці містечка Грінтаун проходять перед очима сторінками книги, то – твоє життя, таке, яким воно є чи яким могло або може бути за умови, якщо ти навчишся насолоджуватися ним, а не просто існувати.

Фантастики у книзі мінімум. Рівно стільки, аби автор зміг утримати марку. Бо ж насправді він писав майже автобіографічний твір. І знаєте, я трошки заздрю Рею Бредбері: навіть якщо правди у книзі зосвім-зовсім небагато, то й ця дещиця викликає захоплення. У мене виникло бажання ще раз прожити дитинство – хоча б за посередництва вже власних дітей – так, щоб воно було варте цієї дещиці.

Переклад Володимира Митрофанова, вид. "Навчальна книга – Богдан", 2011