До читання цієї книги готувалася морально. І довго. Бо тоді, коли всі її читали, відчувала, що сил, аби знову пережити ті жахи, не вистачить. А потім прочитала "Сектор V" Діани Макарової, й "Аеропорт" знову довелося відкласти, щоб не зробити собі надто боляче (хто ж таке свідомо допускатиме?).
Проте боляче все одно було. Аж двічі. По-перше, від війни, яку вперто називають АТО, від смерті, яка досі, вже третій рік поспіль, посередництвом куль, мін та снярядів, випущених зі зброї ворога, косить найкращих, від того, що нічого — нічогісінько! — за ці три роки не змінилося й кінця-краю війні не видно. А по-друге, боляче було від того, що насправді книга — не про кіборгів, а про самого автора, який не зовсім вдало замаскувався під виглядом головного героя роману, американського фотографа російського походження Олексія Молчанова.
Винен у цьому, звісно, не автор. Винна я як читачка, котра, схоже, не спромоглася роздивитися того, що мала б побачити. Точніше, героїзм, патріотизм і прагнення до справедливості я теж завважила, не сумнівайтеся. Але помітила і брехню, яку чомусь мала сприйняти за благородство (коли Молчанов бреше в очі пораненому Степанові, що не спав із його дружиною; коли бреше своїй дружині), і самозамилування героя (коли він у стилі голлівудських бойовиків утікає з чеченського полону, перебивши при цьому всіх зустрічних; коли кидає фотоапарат і бере до рук автомат; коли одним із небагатьох лишається живим), і якийсь примітивний страх не сказати Б, сказавши А (війна російсько-українська, Київ, Майдан — все нормально, і тут раптом з’являється Краснокам’янський аеропорт замість Донецького, Солегорськ замість Слов’янська, АЄД замість РФ і щось зовсім невимовне й плутано-замасковане замість Путіна та Ко).
Не могла я однаково емоційно сприйняти, скажімо, смерть чергового захисника аеропорту і розповідь про шалений секс американського фотографа з ледь знайомою українською дівчиною. Ще одну смерть — й розповідь про риболовлю у Фінляндії. Ще одну загибель кіборга — й спогади про героїчну молодість красеня-фотографа, його шалені перемоги над алкоголем та жінками тощо. Ні-ні, я не ханжа, я знаю, що десь — війна, а десь — любов і навіть танці-шманці, проте якщо я читаю про Аеропорт, то, дідько, що мені за діло до того любовного трикутника (ба навіть чотирикутника) у стилі дамських романів, де всі всіх люблять, розуміють і прощають? Таке враження, що задля того, аби охопити якомога ширшу аудиторію, автор постарався об’єднати воєнно-історичний роман із любовним. Могло б вийти, звісно, добре. Але вийшло сопливо, а тому кепсько...
Втім, роман прочитався легко. Бо не документальний, хоч і на основі реальних подій. Проте які з описаних речей реальні, а які — вигадані, зрозуміти важко. Окрім, хіба, того, про що розказують авторські фото. Тут камера не бреше — не вміє.
Переклад з рос. Ольги Гончар, вид. "Брайт Стар Паблішинг", 2015
Немає коментарів:
Дописати коментар