Як житомирянка, завжди вважала Володимира Короленка українським російськомовним письменником — чого б то йому тоді і пам’ятники у місті ставили, й музей берегли як зіницю ока? Та й не тільки у нас, а й у Полтаві, де він також жив та творив, і навіть упокоївся в цьому по-справжньому українському місті. До того ж і прізвище у нього таке українське, що не підкопаєшся. І літературна премія його імені в Україні встановлена. Й у творах — така прекрасна Україна, її історія, культура, народ... А письменник, бачте, поїздив по Російській імперії і виявився зарубіжним. Ні, то не я придумала, то автори нової програми із зарубіжної літератури так вважають, і постановили, що вивчати твір "Сліпий музикант" діти мусять у 6-му класі.
Тепер чіплятимуся до віку, в якому, на думку тих же фахівців з Міносвіти, читачі мають збагнути все, що хотів передати їм автор. Прочитавши повість от щойно, з упевненісю можу стверджувати: то не дитячий твір, дарма що герой на його початку — хлопчик. А як дітям збагнути його дорослі переживання? Як оцінити гру понять "хохол" й "українець", якими так майстерно оперує Короленко? Як зрозуміти батьківські переживання дорослого Петра, тонкощі його прагнення світла? Хоча, можливо, я недооцінюю сучасних школярів і даремно переживаю за них, виходячи з власного вчительського досвіду, якому вже півтора десятка років?
Щодо повісті, то це неймовірно сильне поєднання таланту надзвичайного письменника, пристрасті щирого українського патріота, міркувань глибокодумного філософа й барв прекрасного словописця. Крім чуттєвої насолоди й емоційного вибуху, після книги залишається багато питань, однозначних відповідей на які бути не може. А це, як знають уже ті, хто мене постійно читає, я в книгах дуже ціную.
Переклад із рос. Тетяни Шкарупи, вид. "Форс", 2017
Немає коментарів:
Дописати коментар