Зазвичай я не можу точно пояснити, чому вибираю ту чи іншу книгу (якщо це, звичайно, не мастрід))). А от цю, пам’ятаю точно, вибрала за обкладинкою. Подивіться, який соковитий гранатовий колір і як він пасує білому! Просто естетичний оргазм якийсь!))
Власне, подібне – колосальне! – задоволення я отримала і від самого роману. Це – захоплююча історія про... Отут, на мою думку, кожен читач має вписати своє продовження. Бо у книзі дуже багато оцих "про", і всі вони – важливі й рівноцінні.
Звісно, найпершою в очі кидається історія кохання – вона справді прекрасна й варта всього оспівування та всіх пам’ятників, які поставлено Алі та Ніно за майже 80 років, які минули від написання роману. Любити одне одно не тільки завдяки, а й на противагу чомусь, мати здатність жертвувати собою й не вимагати цього ж від коханої людини, бути разом попри все – це дійсно справжня Любов. А жертвувати було чим, адже Алі – азербайджанець, правовірний мусульманин і син хана, а Ніно – грузинка, християнка й князівна.
І це – наступний шар роману. Як знайти рівновагу між двома різними релігіями, культурами, світами, між Європою та Азією, між Заходом та Сходом, між прогресом та традиційністю? Як сприйняти нове і не втратити свого? Як зрозуміти інакомислячого і пояснити йому своє бачення світу?
Ще одне "про що" книги: поняття Батьківщини. Чому для одних його просто не існує, а інші жити не можуть де-інде, крім місця, де народилися і виросли? Навіть якщо там уже не вийде жити, а тільки – померти. Навіть так... І не зважайте на те, що з моїх уст звучить це якось трохи запафосно. Насправді Алі пояснює свої почуття настільки зрозуміло, що ні про пафосність, ні про штучність й мови бути не може. Любити Батьківщину – так само природно, як і любити маму чи жінку.
Описувати інші "про що" не буду, бо відгук перетвориться на трактат. Але повірте: їх у романі багато, й кожен , упевнена, знайде у книзі щось своє, таке, що зачепить за живе. Це й традиції обох народів – азербайджанського та грузинського. Й історичні заплутані-переплутані події початку 20-го століття. Й таке зрозуміле нині нам, українцям, несприйняття російського гвалтування культури та звичаїв інших народів. І прекрасні Баку, степ, море, коні, витязі, джигіти. Й екзотичний для нас досі Ірак із його поклонінням мистецтву та гаремами. І відчуття дотичності до історії й до світу.
Захопила ще й таємниця авторства. Виявляється, досі невідомо, хто ж точно написав цю чудову книгу. Курбан Сеїд – це псевдонім. Кого? Може, й справді самого Алі...
Перекдадач Оксана Герман, вид. Vivat, 2016
Власне, подібне – колосальне! – задоволення я отримала і від самого роману. Це – захоплююча історія про... Отут, на мою думку, кожен читач має вписати своє продовження. Бо у книзі дуже багато оцих "про", і всі вони – важливі й рівноцінні.
Звісно, найпершою в очі кидається історія кохання – вона справді прекрасна й варта всього оспівування та всіх пам’ятників, які поставлено Алі та Ніно за майже 80 років, які минули від написання роману. Любити одне одно не тільки завдяки, а й на противагу чомусь, мати здатність жертвувати собою й не вимагати цього ж від коханої людини, бути разом попри все – це дійсно справжня Любов. А жертвувати було чим, адже Алі – азербайджанець, правовірний мусульманин і син хана, а Ніно – грузинка, християнка й князівна.
І це – наступний шар роману. Як знайти рівновагу між двома різними релігіями, культурами, світами, між Європою та Азією, між Заходом та Сходом, між прогресом та традиційністю? Як сприйняти нове і не втратити свого? Як зрозуміти інакомислячого і пояснити йому своє бачення світу?
Ще одне "про що" книги: поняття Батьківщини. Чому для одних його просто не існує, а інші жити не можуть де-інде, крім місця, де народилися і виросли? Навіть якщо там уже не вийде жити, а тільки – померти. Навіть так... І не зважайте на те, що з моїх уст звучить це якось трохи запафосно. Насправді Алі пояснює свої почуття настільки зрозуміло, що ні про пафосність, ні про штучність й мови бути не може. Любити Батьківщину – так само природно, як і любити маму чи жінку.
Описувати інші "про що" не буду, бо відгук перетвориться на трактат. Але повірте: їх у романі багато, й кожен , упевнена, знайде у книзі щось своє, таке, що зачепить за живе. Це й традиції обох народів – азербайджанського та грузинського. Й історичні заплутані-переплутані події початку 20-го століття. Й таке зрозуміле нині нам, українцям, несприйняття російського гвалтування культури та звичаїв інших народів. І прекрасні Баку, степ, море, коні, витязі, джигіти. Й екзотичний для нас досі Ірак із його поклонінням мистецтву та гаремами. І відчуття дотичності до історії й до світу.
Захопила ще й таємниця авторства. Виявляється, досі невідомо, хто ж точно написав цю чудову книгу. Курбан Сеїд – це псевдонім. Кого? Може, й справді самого Алі...
Перекдадач Оксана Герман, вид. Vivat, 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар