Ніна Джордж "Маленька паризька книгарня" ("Лавандова кімната")/Nina George - Das Lavendelzimmer

Щоб не плуталися в назвах, відразу поясню, що українською книгу перекладали з англійської, а в англомовному варіанті назву було змінено (чому – не запитуйте, бо не знаю). Як на мене, то обидва варіанти книзі смакують.

А тепер про роман, котрий мені сподобався (так-так, попри всі закиди в його надмірній сентиментальності й навіть любовнороманності), засмакував (не звинувачуйте в тавтології – це слово твору дуже пасує))), змусив багато про що поміркувати...

Отож, чи готові ми бути щасливими? Чи готові впустити щастя у своє життя? Чи відчуваємо (або розуміємо) власну відповідальність за нього (життя, щастя)? Любов – то біль чи радість? Чи звинувачувати мертвих у тому, що покидають нас? Довіряти іншій людині – це зраджувати собі чи ні? Чи можна позбавитися горя, не переживши його? Як від нього позбавитися? Як прожити своє життя, щоб потім не жалкували за намарне втраченим часом?..

Ви знаєте: я люблю книги, які ставлять купу риторичних світоглядних запитань)) Ця – одна з рекордсменів у цьому плані. До рекордів роману я можу віднести й образи чоловіків, виписані, безумовно, жіночою рукою. До нещодавнього часу я не поділяла книг за статевою ознакою авторів, але Віоліна Ситнік своїм "Особистим простором" показала, що різниця таки є.  І тепер я її, схоже, шукатиму)) Так от: чоловіки у Ніни Джордж – мрія жіноцтва. Вони кохають до нестями одну й ту ж жінку по 20 років, навіть уваги не звертаючи на всіх інших представниць прекрасної статі. І це при тому, що їхних коханих всі ці роки немає поруч. Вони майстри своєї справи, надійні, чемні, чесні, вони – о боже! – божественно танцюють танго, а ще здатні плакати на плечі один одного з першої-ліпшої (так мені видалося) нагоди. Вони розуміють своїх коханих і дозволять їм усе: навіть зраджувати їм самим з іншим чоловіком. Вони зрештою роблять щасливими, ба ні – надщасливими жінок, котрі, своєю чергою, також є унікальними: всерозуміючими, суперталановитими, звісно, вродливими, а ще здатними на справжні вчинки, а не лише на стандартне животіння...

Тепер знову хвалитиму книгу про книги (бо ж назву недарма було змінено). Герой роману вважає, що книги можуть зцілити людину від усього, головне – знайти правильну книгу. Він знайшов свою й допомагає у цьому іншим. Хоча зрештою робить невтішний для книгоманів висновок: ліпше прожити свою книгу, ніж ховатися від життя в чужих. Але книги у книзі (не сваріться за тавтологію й стоп’ятсоті дужки))) шелестять сторінками, пахнуть, заповнюють не тільки корабель-книгарню, а й свідомість читача...

Мандрівка човном із Парижа на південь Франції з детальним описом річок, каналів, сіл і містечок, неба, води, дерев, птахів – це теж плюс роману, бо дуже яскраво і смачно (так-так))) описано це все, а також морське узбережжя, містечко Санарі та виноградники Провансу. Смачною також є їжа, котру готує один з цих ідеальних (щоб ви не сумнівалися) чоловіків. Наприкінці книги, до речі, подано кілька рецептів, які я собі зберегла – готуватиму чи ні, а помріяти можна ж)))

Переклад українською пера (бо інакше важко описати це мовне чародійство) Ольги Захарченко – також колосальний плюс книги.

Ну й фінал – типовий любовнороманівський хепіенд, саме те, що треба для усвідомлення: щастя – є!))

Вид. "Наш формат", 2016