Довго не зважувалася почати читати цю книгу. Знала: буде боляче. До сліз. До крику – нехай і німого. До бажання заплющити очі і зникнути, щезнути зі світу, у якому є безглузді смерті, є зради, є покинуті напризволяще діти, є невіра і недовіра... Але Діана Макарова не дозволить, нізащо не дозволить цього зробити, бо це все – наша реальність, наше сьогодення, наше життя, і від нього нікуди не дітися, і змінити щось у ньому можемо тільки ми – кожен із нас, кожнісінький, хоча б чимось... Не дозволить, бо у цьому ж світі стільки любові, турботи, хоробрості, мужності, стільки надійних і сильних людей, що бути слабкою просто неможливо...
Довго не зважувалася почати писати про цю книгу. Знала: буде важко. Важко розказати про текст, який є документальним свідченням не стільки подій, ні – про них як про здійснений факт ми все знаємо, – скільки емоцій, викликаних тим, що відбувалося, починаючи з Майдану і закінчуючи війною. Точніше, не закінчуючи – продовжуючи, бо ж війна все ще триває. Про художній (так-так, попри всю документалістику, книга художня) текст, написаний дуже талановитим оповідачем, автором, який відчуває спинним мозком, що і як треба розказати саме тепер і саме про це. Розказати так, щоб мурашки по спині, щоб камінь у горлі, щоб осяяння у свідомості – ось вона, правда, правда про Майдан, про війну, про людей. І правда про Міноборони та про генералів. І правда про блокпости. Про аеропорт. Про Дебальцеве. І про перемир’я. І про інтернати й голодних дітей. Про обстріляні підвали. Про котиків і корівок. Про Тигру, Сандру і Торина Дубощита. Про мертвих і живих, військових і цивільних, хоробрих і боягузів, бійців і волонтерів, про своє дитинство і батька, про дороги і машини, про їжу, ліки, хвороби, зустрічі, прощання, дні, ночі... Місяці... Роки – вже роки...
Якщо постаратися без емоцій, то книзі віриш насамперед тому, що про події розповідалося відразу ж, тоді – у блозі на ЖЖ, постах у ФБ. Тож Майдан й усе інше постає саме таким, яким воно було тоді й насправді, а не з відстані двох років, коли щось забулося, щось стало менш важливим, щось – менш болючим, щось відредагував внутрішній редактор пам’яті, особливо ж – емоційної. Діана Макарова розказує не стільки про події, скільки про своє їх сприйняття, а це викликає емоційний відгук у читача і розуміння прочитаного не стільки розумом, скільки серцем. Текст книги можна без перебільшення назвати гіпертекстом – у ньому стільки культурологічних алюзій, цитат, посилань, що мимохіть почуваєшся втягнутим у цю карусень сенсів, натяків, ремінісценцій, і від цього нібито стаєш своїм і текстові, і тому, про що він.
А якщо постаратися сказати про книгу зовсім коротко, то це буде одне: прочитайте її.
Вид. "Баловство", 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар