"Не було щастя, та нещастя помогло" — одна з моїх улюблених народних приказок. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що хтось із причетних до видання цієї книги нещасний))) Я про те, що розголос, викликаний погрозами на її адресу, мав абсолютно протилежний результат: книгу прочитає на порядок більше людей, як дітей, так і дорослих. Власне, дорослим, як стало зрозуміло, такі книги потрібні більше, ніж дітям. Бо коли відкриті світові (принаймні до якогось віку) юні серця, розуми і душі сприймають очевидні речі (у тому числі й неповні, нетрадиційні та покалічені сім’ї) як очевидні (перепрошую за тавтологію), то дорослим притаманно з широко заплющеними очима волати: "Такого у нас немає!"
А чого саме — такого? Сиріт при живих батьках? Дітей без татусів? Малюків, які бачать найрідніших людей тільки через скайп? Школярів, що живуть на дві родини: таткову і мамину? Мулатів, котрим озираються услід, якщо не тицяють відверто пальцями? Чи й отих найстрашніших дітей, яких виховують одностатеві пари і які "обов’язково виростуть збоченцями"? До речі, останніх точно поки що немає, як і одностатевих пар, котрі відверто зізнавалися б про це, бо ж наше суспільство до такого зовсім не готове. Лакмусовий папірець у вигляді книги із провокативним заголовком це показав.
А книга — прекрасна! Щемка, світла і розповідає про найголовніше для дитини будь-якого віку: про любов і прийняття такою, якою вона є. Якими ми всі є, тобто — різними в усіх можливих (і навіть неможливих) сенсах.
Ілюстрації Марії Фої, вид. "Видавництво", 2017
Немає коментарів:
Дописати коментар