Олександр Завара "Песиголовець"

Все коли-небудь буває вперше, тож уперше розпочну відгук з епіграфа, яким стане цитата з "Песиголовця": "Хороші і дотепні критики — це люди, які свого часу не змогли стати хорошими і дотепними письменниками". І хоча я не вважаю себе ані критиком, ані "світочем літературознавства" (теж цитата)))), однак як читач маю повне право як на власну (звісно, суб’єктивну) думку про твори, так і на її оприлюднення, що й роблю регулярно на цих сторінках)))


Зізнаюся: взявшись за читання роману Сашка Завари, поставила сама себе в неоднозначне становище. Оскільки з автором ми, хоч і віртуально, однак знайомі та часом досить активно спілкуємося, то якось наче не дуже зручно взяти й рокритикувати книгу. Однак з іншого боку, не сказати свою думку — теж невдала ідея. Тому я прочитала і я скажу)))

Отож, в основі роману "Песиголовець" лежить легенда (чи міф, якщо вам так більше подобається) про песиголовців, про яких згадувала і моя бабуся. Тому й узялася читати, щоб дізнатися більше про чуте в дитинстві упіввуха. Й таки дізналася, і не тільки про песиголовця (який у романі, до речі, зовсім інший — людяний, тоді як люди показані звірами). Зокрема, почерпнула також багато інформації про письменницьку творчу кухню, оскільки головний герой роману — дуже крутий автор у творчій кризі. І хоча він (герой) й ділиться своєю формулою успішного твору: 10 кг В(арення) + 100 г Ф(екалій) = 10 кг 100 г Ф (хоче це — якраз про неуспішний твір), до цього варто додати ще тотальне п’янство, без цього, наскільки я зрозуміла, точно-преточно нічого не вийде (повернімося до епіграфа й зробімо висновки?)))))

На жаль, я раз по раз натикалася на ті 100 г Ф, які дещо зіпсували чудову ідею та захопливий сюжет роману. Наприклад, у книзі трапляються абсолютно зайві, як на мене, навіть чужорідні речі. Скажімо, історія вчительки: про її життєвий та трудовий шлях розказано багато й докладно (Дніпрогес, згвалтування, лікар, бібліотека), й усе це для того, аби за кілька сторінок жінку вбити і благополучно назавжди забути всі оті подробиці. Трапляються неточності: класна керівничка середніх класів вчить дітей із першого — а про молодшу школу забули? Натрапивши на цю деталь, я перестала перейматися історичною достовірністю перебування на Прикарпатті хрестоносців (чи когось дуже схожого на них), які задовго до християнізації Русі били, мордували, хрестили і в кращих традиціях інквізиції судили та палили полян, а ще організовували школи і вчили грамоти та молитов сільських дітлахів. До речі, про сільських дітлахів: маленька донька бідної вдови носила плащ із каптуром червоного кольору — ані крій, ані колір цього вбрання не притаманні середньовічним селянам, чи я помиляюся? Проте ви не помилитеся, якщо згадаєте казку про Червоний Капелюшок, і не дивуйтеся, бо її сюжет теж вплетено в канву роману. Зайва інструкція для замовлення квитків на потяг через сайт "Укрзалізниці". І геть зайва інфа про те, що розраховуватися варто картою "Приватбанку". Ну й так далі...

Багато у романі й сексу. Нічого поганого в сексі, звісно, немає. Однак коли 10-річній середньовічній дівчинці сниться сон про чоловічий статевий орган, якого вона до того начебто не бачила ніколи, проте уві сні роздивилася його ну дуже детально з усіма складочками шкіри, і коли це дитя починає відчувати якесь типу еротичне бажання під час процесу його згвалтування страшним чужим дядьком у страшній чужій церкві — це трошки перебір, як на мене...

Все, треба  зупинятися, бо чогось негативні відгуки пишуться натхненніше (мабуть, таки говорить заздрість недописьменника чи як?))) Хочу, втім, повторитися, що сюжет — захопив, тож книгу дочитувала вночі, бо було цікаво, чим же завершиться ця історія? Звісно (увага: далі спойлери!), геппі ендом. Проте на шляху до нього трапляється багато речей, у які я не повірила. Отой професор-народознавець, наприклад, спромігся швидко роздобути артефактні ножі, які переслали поштою з-за кордону, й переконати батьків убити їхню дитину. І батьки погодилися! Повторюю: сучасні батьки нічогісінько навіть не спробували зробити для того, аби врятувати нехай і одержиму злим духом доньку, бо якийсь старигань сказав, що тра тіко зарізати. До речі, якщо про почуття усіх членів сімейства так чи інак розповідається, то про малу Іванку — ані слова, вона — зла почвара й усе. А насправді ж це  — маленька перелякана дитина, на яку всі плюнули... І я б радше дізналася про її внутрішній світ, аніж про ще один життєвий та трудовий шлях — цього разу слідчого, який... теж гине.

Дітей мені щиро шкода — як пише Сашко Завара, "вони часо стають заручниками успіху батьків", і це не тільки героїв книги стосується, на жаль. Чесно та відверто, а головне — глибоко пише автор і ще про багато надважливих речей для кожного з нас: про стосунки в родині, про її цінність, а то й необхідність для повноцінного життя, про любов — ту, яка прощає і змінює, про силу волі та її відсутність, про те, як важко і як потрібно визначити, що для тебе важливе, а що — другорядне... Тож, як підсумок: про важливе у романі сказано сильно. А другорядне... Мабуть, для того воно й існує, аби таким "світочам літературознавства" й "недописьменникам", як я, було про що поговорити)))

Вид. "Видавництво Жупанського", 2017