Ілларіон Павлюк "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Спостерігати за тим, як росте автор, дуже круто! Круто, коли немає відчуття, що ти вже десь читав щось подібне, написане тим же почерком на тій же клавіатурі, бо в автора є лише такі образи, такі метафори й такі ідеї, й він їх просто міксує й переодягає. Круто, коли розгортаєш книгу і... провалюєшся в неї.

Усе це — про Ілларіона Павлюка. Перша прочитана мною його книга "Білий попіл" — це такий собі детективо-трилер, про який мережа 2018 року аж гуділа. Для мене головним гачечком став оригінальний переказ гоголівської історії про Вія. "Танець недоумка" — це космофантастика, дуже любий мені жанр. А тому, хоча сюжет мене й затягнув, я знайшла, до чого прискіпатися. А от "Я бачу, вас цікавить пітьма" — практично перфектний трилер про світ, аналогів якому я не зустрічала. Хіба що міст через річку, той самий, "калиновий" у міфології, і це було круто, бо засвідчує: щось таке таки може бути правдою.

Сюжет роману нелінійний, тож із моєї точки зору це ще один плюс. Якщо коротко й загальними фразами, то головний герой — чоловік із ПТСР після війни — повертається додому, намагається пристосуватися до нормального життя, однак щось десь пішло не так, як це часто буває, й він зрештою потрапляє в невеличке містечко, в якому зникла маленька дівчинка-аутист, яку ніхто чомусь не шукає. Найцікавіше — це не містично-детективна історія, а розвиток персонажів. І головного, й другорядних. Вони розкриваються поступово, часто кардинально змінюючи думку читача про себе, а відтак і ставлення. "Погані" виявляються "хорошими" і навпаки. А потім знову щось змінюється... І так до фіналу, який — тадаммм! — лишається відкритим. І ех як добре було би почитати "Я бачу, вас цікавить пітьма-2" чи щось на кшталт цього, але розумію, що навряд чи. Та разом із тим також розумію: щось новеньке від Ілларіона Павлюка обов’язково з’виться, і я буду однією з перших, хто замовить книгу.

П. С. А ще це видання — просто насолода книголюба. Чорно-біла обкладинка чудово доповнюється чорною фарбою на зрізах сторінок блоку й чорним лясе. Пітьма так і проситься назовні...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Макс Кідрук "Де немає Бога"

Макса Кідрука я читала багато, й враження у мене були ну дуже різними: від відвертого фу-фу-фу до щирого вау. Роман "Де немає Бога" однозначно поповнить останню добірку, бо ті позитивні відгуки, які мені випало почути про цю книгу, виявилися правдивими.

Чим же "взяв" мене роман? По-перше, одним із найулюбленіших сюжетів: кілька зовсім різних людей опиняються в одному місці й мусять комунікувати задля виживання. (Ага, тут пожна згадати один із найулюбленіших серіалів — "Загублені")))) В екстремальних ситуаціях важко прикидатися тим, ким ти не є насправді, втримувати маску тощо, тож назовні вилазить таке, чого ліпше було б не знати. А може, й навпаки...

По-друге, гарно й глибоко прописані герої. Не всі, втім: про дівчинку Лейлу, крім імені, читачеві більше нічогісінько не відомо, тоді як про інших героїв він дізнається достатньо, аби розуміти мотиви їхніх учинків. І вони, ці мотиви, закопані часом так глибоко й викопані так старанно, що сумнівів у справжності людей не виникало.

По-третє, як і в усіх книгах Макса Кідрука, великим плюсом є прискіплива увага до деталей й точності інформації. Часом думаєш: навіщо мені ці всі знання про технічні особливості заклепок і нюанси ТО літаків? А потім розумієш: а щоб не просто проковтнути роман як кіноекшн, сюжет якого забудеться вже за кілька днів, а ще й дізнатися щось нове. Можливо, й не конче потрібне тобі, журналісту й редактору, однак синові я матиму що розповісти про літаки, коли ми вчергове потрапимо в аеропорт)))

Крім того, в книзі є наша війна. Війна, яка зламала життя й долі багатьох і яка продовжує їх ламати. Війна, котра, мов лакмусовий папірець, показує, хто є хто, розводить по різні боки барикад часом найрідніших людей й змушує критично оцінювати політиків, їхні слова та обіцянки, а ще усвідомлювати, що найбільше твоє життя залежить саме від тебе й твого особистого вибору. Так-так, я й нинішні вибори нашого Президента маю на увазі, бо відповідати за те, що чинитиме він, доведеться кожному з нас.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2018

Макс Кідрук "Не озирайся і мовчи"

Той факт, що Макса Кідрука я читала багато і уважно, дає мені право заявити: роман "Не озирайся і мовчи" — найкращий наразі його трилер. Усього тут у міру: лякалок, психологічних штучок, наукових і технічних деталей, гостроти сюжету, характерів героїв. Я справді переживала за дітей, мимохіть займала позицію батьків, повсякчас очікувала якогось неочікуваного (даруйте за тавтологію) сюжетного повороту, який обов’язково мав бути моторошним, і читала ночами.

Проблем, зачеплених у романі, багато. Це — стосунки батьків та дітей-підлітків, шкільний булінг, домашнє насильство, пошуки справедливості поза правовими межами, які, як відомо, бувають дуже гнучкими, коли їх "змастити", намагання спокутувати провину перед дитиною (зазвичай для цього вже пізно). Однак найвдаліше, як на мене, у Макса Кідрука вийшло змалювати протистояння віри й науки. Антагоністами в цьому є двоє підлітків, кожен із яких вважає, що саме так (сліпо вірячи —  скрупульозно досліджуючи) і треба сприймати світ. І що найприкріше — наука... програла.

Мені хотілося б почитати продовження, в якому все можна було б виправити, однак останній розділ роману не дає цьому жодного шансу. Чи я помиляюся?

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Ірина Смолич "Пісок у склянці"

Як мене тішить той факт, що нині книг — на будь-які колір і смак, у будь-яких виглядах та доступності! Можна купити паперовий варіант, можна — дешевший електронний, можна взяти книгу у бібліотеці чи позичити у знайомих, можна почитати в перекладі чи оригіналі, можна книгу, зрештою, написати самому і видати, якщо пощастить)) А коли не дуже пощастить із традиційними видавництвами — все одно видати, бо ж нині є електронні видавництва, які зроблять ваш твір не меншою лялечкою, ніж у класичному паперовому варіанті. І, знаєте, те, що книга видана лише у віртуальному вигляді зовсім не означає, що вона — гірша. Такий висновок свого часу я зробила, прочитавши "Каву по-віденськи" Віти Вітренко, його підтвердив і містичний роман-жахастик Ірини Смолич "Пісок у склянці".

Загалом жанр жахастиків, та ще й замішаних та дещиці містики, у нас нині популярний, що не може не тішити. Тішить ще й те, що чомусь виключно чоловічу когорту, яка зайняла нішу у цьому жанрі (чи то мені просто так щастило?), розвела жіноча рука. Й оця жіночність (у хорошому значенні цього слова, а не те, що ви могли б подумати))) дуже відчувається. По-перше, головною цінністю у романі є сім’я. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що чоловікам байдуже до родини і дітей (хоча читацький досвід підказує зворотне))), однак у цій книзі все-таки він поставлений попереду усіх інших досягнень, і героєві-чоловіку це доводиться пояснювати. По-друге, жіночий почерк видає фінал роману. А по-третє, я просто рада, що іще одне дівчаче ім’я з’явилося на моїй, нехай і віртуальній, але не менш справжній книжковій полиці (скрін рідера не показуватиму, але повірте моєму слову)))

Отож, коротко про сюжет (не спойлеритиму!))): успішному письменникові вдалося написати чергову книгу, яка чомусь не схотіла бути оприлюдненою. Ну, принаймні мені так здалося. І з цим письменником починають відбуватися усілякі химерні речі. Дуже химерні. Геть і мене в оману ввели ті події, які насправді виявлялися зовсім іншими подіями, але якщо взяти геть-зовсім насправді, то... Саме так — насправді-насправді було все по-іншому. Словом, сюжет захопив: він оригінальний, насичений подіями й отримує зрештою логічне (ну, майже)))) пояснення. Але є кілька "але" (як же без них?). Книга — дуже невеликого обсягу, що не дало змоги глибше розкрити образи. Ми можемо роздивитися лише самого письменника (головного героя), трошки більше бачимо його товариша-видавця і пунктиром — дружину. Власне, там практично більше нікого й немає (якщо не зважати на нечисту силу, але про це — пізніше), однак хотілося б, аби ці персонажі біли трошки живішими і справжнішими, а не просто ходячими ляльками. По-друге, ота нечиста сила — пан Бове — так і залишилася незрозумілою силою. Ким він був? Навіщо з’явився письменникові? Що такого учворив головний герой, аби з ним сталася описана в романі халепа? Нібито й дружину кохав, і доньку любив, і забезпечував їх, і нікого не вбивав... Проблема була у романі? Тоді яка саме? Про що була неопублікована книга? Купа запитань, а Ірина Смолич навіть не натякає на відповіді. Хіба що я щось пропустила?))) Але наступну книгу авторки пропускати точно не збираюся)))

Жан-Крістоф Гранже "Мізерере"/Jean-Christophe Grangé - Miserere

У творчість Гранже я закохалася з першої прочитаної його книги. І, як завше у мене складається з великим літературним коханням, зробила значну перерву у знайомстві з творчістю об’єкта моєї читацької пристрасті — аби не перенасичитися, аби не задовольнитися повністю, аби не втратити оте відчуття захоплення. І я його не втратила...

"Мізерере", як і "Пасажир", тримав у напруженні з самого початку і до кінця. Детективна історія, помножена на трилер, щедро розбавлена історичними фактами з історії нацизму та диктатур південноамериканських країн, присмачена деталізованими описами їх дослідів на людях і приперчена дітьми як головними постраждалими у цих подіях не могла залишити байдужою аж ніяк. Якщо ж додати колоритних головних героїв — поліцейських без жетонів, які проводили розслідування не тому, що були зобов’язані, а тому, що інакше просто не могли, якщо перенести все ще у передріздвяний Париж, якщо (увага — спойлер!) врахувати нестандартний для Гранже гепіенд, то можна лишень уявити, яке колосальне задоволення від роману я отримала.

Що ж, тепер з усіх сил триматимуся, аби не взятися відразу ж за читання чергового його роману))) Як гадаєте, вийде?)))

Переклад з французької Володимира Шовкуна, вид. "Махаон", 2009.

Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"/Jean-Christophe Grangé - Le Passager

Хтось назвав Гранже "генієм у своєму жанрі". У якому саме — чи то трилера, чи психологічного детектива, чи пригодницько-містичного роману — не уточнюється. Втім, абсолютно погоджуюся і з визначенням "геніальності", і з визначенням "свого жанру", бо він однозначному трактуванню не підлягає. Та й навіщо?

Зізнаюся: давненько, ой давненько книга не заважала мені  спати, доки не дочитаю, а потім спати, доки не заспокоюся й не видихну після фіналу, котрий змусив затамувати подих і не дихати, не дихати, ще трохи не дихати... А потім знову захлинутися від захоплення й обурення: як? оце все? а далі? що було далі? Відкритий фінал — це ще одна річ, яку я обожнюю у книгах. І Гранже мені й у цьому вгодив.

Я не раз жалілася, що класичні детективи мене якось не вставляють: ані Конан Дойл, ані Агата Крісті не можуть уже захопити по-справжньому — певно, я занадто балувана стала. Але отакі глибокі психологічні детективні лабіринти, як "Пасажир", я дуже люблю. Окрім карколомного (а він справді такий) сюжету, читач ще й відслідковує не менш карколомні лабіринти свідомості героїв. І немає значення, злочинець це чи герой-рятівник — у кожного з нас є свій демон, із яким ми боремося. І якщо в існуванні власних демонів ми зазвичай не зізнаємося, то подитвитися, що вони роблять із іншими людьми, ой як цікаво.

Одним словом, на моїй віртуальній поличці з детективами проуч із книгами Гілліан Флінн вже розташовуються романи Гранже, а я передчуваю не одну безсонну ніч із його героями...