Ірина Смолич "Пісок у склянці"

Як мене тішить той факт, що нині книг — на будь-які колір і смак, у будь-яких виглядах та доступності! Можна купити паперовий варіант, можна — дешевший електронний, можна взяти книгу у бібліотеці чи позичити у знайомих, можна почитати в перекладі чи оригіналі, можна книгу, зрештою, написати самому і видати, якщо пощастить)) А коли не дуже пощастить із традиційними видавництвами — все одно видати, бо ж нині є електронні видавництва, які зроблять ваш твір не меншою лялечкою, ніж у класичному паперовому варіанті. І, знаєте, те, що книга видана лише у віртуальному вигляді зовсім не означає, що вона — гірша. Такий висновок свого часу я зробила, прочитавши "Каву по-віденськи" Віти Вітренко, його підтвердив і містичний роман-жахастик Ірини Смолич "Пісок у склянці".

Загалом жанр жахастиків, та ще й замішаних та дещиці містики, у нас нині популярний, що не може не тішити. Тішить ще й те, що чомусь виключно чоловічу когорту, яка зайняла нішу у цьому жанрі (чи то мені просто так щастило?), розвела жіноча рука. Й оця жіночність (у хорошому значенні цього слова, а не те, що ви могли б подумати))) дуже відчувається. По-перше, головною цінністю у романі є сім’я. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що чоловікам байдуже до родини і дітей (хоча читацький досвід підказує зворотне))), однак у цій книзі все-таки він поставлений попереду усіх інших досягнень, і героєві-чоловіку це доводиться пояснювати. По-друге, жіночий почерк видає фінал роману. А по-третє, я просто рада, що іще одне дівчаче ім’я з’явилося на моїй, нехай і віртуальній, але не менш справжній книжковій полиці (скрін рідера не показуватиму, але повірте моєму слову)))

Отож, коротко про сюжет (не спойлеритиму!))): успішному письменникові вдалося написати чергову книгу, яка чомусь не схотіла бути оприлюдненою. Ну, принаймні мені так здалося. І з цим письменником починають відбуватися усілякі химерні речі. Дуже химерні. Геть і мене в оману ввели ті події, які насправді виявлялися зовсім іншими подіями, але якщо взяти геть-зовсім насправді, то... Саме так — насправді-насправді було все по-іншому. Словом, сюжет захопив: він оригінальний, насичений подіями й отримує зрештою логічне (ну, майже)))) пояснення. Але є кілька "але" (як же без них?). Книга — дуже невеликого обсягу, що не дало змоги глибше розкрити образи. Ми можемо роздивитися лише самого письменника (головного героя), трошки більше бачимо його товариша-видавця і пунктиром — дружину. Власне, там практично більше нікого й немає (якщо не зважати на нечисту силу, але про це — пізніше), однак хотілося б, аби ці персонажі біли трошки живішими і справжнішими, а не просто ходячими ляльками. По-друге, ота нечиста сила — пан Бове — так і залишилася незрозумілою силою. Ким він був? Навіщо з’явився письменникові? Що такого учворив головний герой, аби з ним сталася описана в романі халепа? Нібито й дружину кохав, і доньку любив, і забезпечував їх, і нікого не вбивав... Проблема була у романі? Тоді яка саме? Про що була неопублікована книга? Купа запитань, а Ірина Смолич навіть не натякає на відповіді. Хіба що я щось пропустила?))) Але наступну книгу авторки пропускати точно не збираюся)))