Вікторія Амеліна "Дім для Дома"

Одразу зроблю голосну заяву: це одна з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч! Без сумнівів! Чому — постараюся пояснити...

По-перше, вона написана гарною-прегарною мовою. Тут немає надміру метафор чи нанизування епітетів, але текст пахне, пахне, пахне — історіями, емоціями, думками, речами і трошечки їжею.

По-друге, у романі живі й Львів, і люди, які в ньому мешкають. Тих, про кого розповідає авторка, небагато, але вони дуже характерно представляють основні прошарки жителів цього прекрасного міста з неймовірно заплутаною історією.

По-третє, у ньому піднято стільки важливих тем, що й перелічити годі! Про обговорити не йдеться — їх осмислити б якось, хоч би трошки. От є дівчинка, яка осліпла, й мама, котра розказує їй історії, роблячи світ прекрасним. Чи може, треба було б казати правду? А що таке правда, як не чиясь точка зору? Тоді чия саме точка зору правильна? Або, скажімо, що робити, коли ти не знаєш, де коріння твоєї родини? Вигадувати собі нову? Чи жити безрідним? А якщо тобі треба не тільки родина, а й історія? Чи можна її відновити? Чи ж то вже вигадка, а не відновлення?Ну й так далі — питання постають, потім нанизуються, потім ти розумієш, що думаєш про себе, а не про героїв книги. Власне, саме це й важливе в кожному творі —  змусити читача зануритсия в себе, у свою історію, не героїв...

Проте головне у романі — незвичайний оповідач. Це пес, білий пудель із темнуватим вухом на прізвісько Домінік, скорочено — Дом. Неправильний, як він про себе каже. Чи то пак думає. Він багато думає, аналізує, робить висновки, вчиться. Багато бачить і чує. І нюхає. А внюхати Дом може все: й сльози, які так і не скотилися з очей, і торішній сніг, і вчорашній сум, і вічну любов. А ще — смуток і біль, брехню й щирість, кістки, закопані глибоко в землі, й недугу, сховану в чиємусь тілі.

Дому потрібен дім. Справжній дім, де живе його Господар (бо ж псам потрібен господар. А часом він потрібен і нам, людям). Однак не складається в Дома з домом — поменшкання, куди його привезли, видається йому тимчасовим. Як і сім’ї Ціликів — їхня львівська квартира, та й сам Львів. З трьома поколіннями родини читач знайомиться особисто, ще з кількома — посереництвом спогадів. А загалом перед очима постає таке багатьом до болю знайоме полотно під назвою "радянський нарід" — на ньому перемішано й переплутано стільки доль і людей, що й годі дізнатися, хто ти є насправді. А знати, хто ти, — важливо. Навіть для пса...


Не знаю, наскільки вийшло в мене пояснити, чому цей роман варто читати... Однак я точно знаю: все, що вийде з-під пера Вікторії Амеліної, я обов’язково читатиму. Бо вона розказує історії про мене.

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017