Вікторія Амеліна "Дім для Дома"

Одразу зроблю голосну заяву: це одна з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч! Без сумнівів! Чому — постараюся пояснити...

По-перше, вона написана гарною-прегарною мовою. Тут немає надміру метафор чи нанизування епітетів, але текст пахне, пахне, пахне — історіями, емоціями, думками, речами і трошечки їжею.

По-друге, у романі живі й Львів, і люди, які в ньому мешкають. Тих, про кого розповідає авторка, небагато, але вони дуже характерно представляють основні прошарки жителів цього прекрасного міста з неймовірно заплутаною історією.

По-третє, у ньому піднято стільки важливих тем, що й перелічити годі! Про обговорити не йдеться — їх осмислити б якось, хоч би трошки. От є дівчинка, яка осліпла, й мама, котра розказує їй історії, роблячи світ прекрасним. Чи може, треба було б казати правду? А що таке правда, як не чиясь точка зору? Тоді чия саме точка зору правильна? Або, скажімо, що робити, коли ти не знаєш, де коріння твоєї родини? Вигадувати собі нову? Чи жити безрідним? А якщо тобі треба не тільки родина, а й історія? Чи можна її відновити? Чи ж то вже вигадка, а не відновлення?Ну й так далі — питання постають, потім нанизуються, потім ти розумієш, що думаєш про себе, а не про героїв книги. Власне, саме це й важливе в кожному творі —  змусити читача зануритсия в себе, у свою історію, не героїв...

Проте головне у романі — незвичайний оповідач. Це пес, білий пудель із темнуватим вухом на прізвісько Домінік, скорочено — Дом. Неправильний, як він про себе каже. Чи то пак думає. Він багато думає, аналізує, робить висновки, вчиться. Багато бачить і чує. І нюхає. А внюхати Дом може все: й сльози, які так і не скотилися з очей, і торішній сніг, і вчорашній сум, і вічну любов. А ще — смуток і біль, брехню й щирість, кістки, закопані глибоко в землі, й недугу, сховану в чиємусь тілі.

Дому потрібен дім. Справжній дім, де живе його Господар (бо ж псам потрібен господар. А часом він потрібен і нам, людям). Однак не складається в Дома з домом — поменшкання, куди його привезли, видається йому тимчасовим. Як і сім’ї Ціликів — їхня львівська квартира, та й сам Львів. З трьома поколіннями родини читач знайомиться особисто, ще з кількома — посереництвом спогадів. А загалом перед очима постає таке багатьом до болю знайоме полотно під назвою "радянський нарід" — на ньому перемішано й переплутано стільки доль і людей, що й годі дізнатися, хто ти є насправді. А знати, хто ти, — важливо. Навіть для пса...


Не знаю, наскільки вийшло в мене пояснити, чому цей роман варто читати... Однак я точно знаю: все, що вийде з-під пера Вікторії Амеліної, я обов’язково читатиму. Бо вона розказує історії про мене.

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Наталка Сняданко "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Я дуже люблю книги-пазли. Цебто історії, які складаються з багатьох шматочків багатьох життів багатьох людей. Історії, в які спочатку пірнаєш і часом видається, що тонеш у цій купі героїв, характерів, часів і місць, а потім виринаєш і... Бачиш цілісну картину життя однієї людини — головного героя, а ще — цілого покоління, а то й кількох загалом.

Історія життя австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, який ідентифікував себе українцем і став полковником Українських січових стрільців та претендентом на можливий монархічний український престол Василем Вишиваним, — реальна. Зокрема деякі розмірковування Вільгельма, використані у романі, практично ідентичні його щоденниковим записам. Однак водночас частина історії — альтернативна. Наталка Сняданко не дозволяє своєму героєві загинути десь у підвалах Лук’янівської в’язниці, а дарує довге життя у Львові з коханою дружиною Софією, сином Тарасом та онукою Галинкою, якій, власне, і розповідає про себе.

Водночас ми знайомимося з життям усіх вище згаданих і багатьох, дуже багатьох інших людей — від членів родини австрійського імператора до  звичайнісінької сім’ї звичайнісіньких "понаїхавших" до Львова східняків. Спочатку ці стрибки з одного року чи й століття в інше, з країни в країну, навіть із реальності в реальність видаються аж надто різкими, однак потім пазл починає складатися, і тоді усі ці зв’язки, які об’єднують начебто зовсім різних людей, вражають.

Історія життя ще одного видатного українського діяча, який українцем не народився, а усвідомив себе частиною нашої нації і про якого  у нас досі мало відомо, вражає. Мимохіть замислюєшся над тим, що саме заважало нам, українцям, міцно стати на ноги, коли такі, як В’ячеслав Липинський (про нього розповіла Таня Малярчук у своєму "Забутті"), Вільгельм Габсбург, уже не кажучи про сотні власне українських активних борців за незалежність нашої країни, готові були покласти все, включно із життям, на її розбудову. Втім, варто визнати, що й досі це "щось" плутається під ногами...

Однак образ Василя Вишиваного геть не такий ідеально-героїчно-патріотично-безгрішний, як можна було б припустити з цих моїх захопливих охів навколо нього. Він любив гроші і не вмів їх заробляти (та й й хіба міг ерцгерцог мати потребу в цьому?), тому влазив у борги. Він не був надійним у плані виконання обіцянок (та й у інших, мабуть, теж), тому час від часу обламував сподівання інших й обламувався сам. Він умів насолоджуватися життям, розкішшю, коханням (різним, у тому числі й гомосексуальним), що часто створювало проблеми. Однак хто безгрішний — най першим кине в нього камінь.

Дуже хочеться згадати про два жіночі образи, які мене особливо зачепили. Це Софія, дружина Вільгельма (та, котра з альтернативної історії), та Сіссі, дружина Франца Йосифа І, — хоч і різні, проте дуже схожі своєю внутрішньою силою. І геть іншою, порівняно з ними, постає наша сучасниця Галина (внучка Софії та Вільгельма), яка, маючи мистецький талант та надійну опору у вигляді чоловіка, не була спроможною самореалізуватися, домогтися успіху навіть у чомусь на позір звичайному, наприклад, у вихованні єдиного сина. Що цьому завинило: особисті якості жінки чи ж сучасна розслабленість і тому неможливість зосередитися на чомусь основному — не знаю. Однак для себе певні висновки зробила. Лишилося перейти до дій)))

Ну, й неправильно буде змовчати про іще одного героя роману — Львів.  Він у книзі такий живий і різний — з точки зору різних людей. І так хочеться знову блукати його вуличками, насолоджуватися кавою та смаколиками, дослухатися до історій, котрі нашіптують тобі старі будинки й уявляти вже пізнані й іще незнані його історії... 

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Юрій Винничук "Легенди Львова"

Читати "Легенди Львова" взялася геть випадково, ненароком тицьнувши в іконку та відкривши файл із книгою в рідері. Перегорнула кілька десятків перших сторіночок, остерігаючись надмірної дитячості, вже зібралася було відкласти, однак потім вирішила таки подолати обіцяну собі колись обов’язкову чверть обсягу книги, навіть коли вона видається "не моєю". Втім, прочитавши перші львівські легенди, що виявилися абсолютно ідентичними поліським, які розповідала мені колись бабуся, я захопилася і потім весело гиготіла, бо ж більша частина історій, зібраних і переказаних Юрієм Винничуком, весела.

Князі Данило та Лев, наближені до їхнього двору і тіла особи, прості й не дуже мешканці стародавнього міста, відьми та привиди, водяники і чорти, бідняки й багачі, скарби і загадки, вулички, площі, річки та ліси — все це і не тільки калейдоскопом проноситься перед очима читача. І перемішується в каламешу, якщо читати занадто швидко, як я)) Тож тим, хто візьметься за "Легенди...", радитиму розтягувати задоволення. А його ви в будь-якому разі отримаєте, бо ж хто не любить таємниць і казок, навіть коли йому вже давно не п’ять років?)))

Вид. "Сполом", 1999

Мар'яна Савка "Казка про Старого Лева"

А у ваших дітей є книги, які вони готові читати-слухати кожного тижня, а то й через день? У нас такої честі удостоїлася "Казка про Старого Лева". Крім того, син її ще й дивиться-передивляється на ютубі у передачі "Казка з татом". Щоправда, там текст відчутно скоротили, а зі співака Козловського читець ніякий, але це дитині не завада (а мама намагається не дослухатися і не дай Боже не почати правити)))

Та повернуся до книги. Йдеться у ній про місто, ви знаєте, Львів, у якому оселився Лев. Й от коли він ходив на ринок по шпондерок, морквинку й десяток яєць, то нікого це особливо не дивувало. Але коли до Львова завітали його друзі Кро (Крокодил), Слон та Жирафа, це таки змогло привернути увагу не тільки журналістів та пересічних львів’ян, а й навіть мера міста, і завершилася історія чаюванням у Ратуші)))

Насправді написано її гарними віршами, які врізаються у пам’ять — он без цитування не обійшлася ніяк. Пригоди екзотичних тварин теж цікаві. Малюнки — вище всяких похвал (син повсякчас розказував, що ми й там ходили, й тут були). Насолода від читання, навіть встоп’ятисотий раз, теж неабияка, повірте на слово)))

Намалював Володимир Штанко, вид. "Видавництво Старого Лева, 2014