Коли я була малою, по сусідству з нами жили тітка Галя і дядько Мишко. Дядько часто напивався і бив тітку Галю. Вона плакала, кричала й утікала від нього городами через наше подвір’я, аби десь сховатися і перечекати, доки він не засне. Дядько бив також свого сина. Після чергових побоїв хлопець перестав розмовляти й адекватно сприймати дійсність і решту життя провів у психлікарні з рідкими канікулами вдома, під час яких крав по дворах спіднє, яке жінки вішали сушитися. Дядько бив і доньку. Вона досі шкутильгає на зламану ним ногу, яка неправильно зрослася. Тітка Галя могла покинути його, але не зробила цього. Чому — не знаю, може, нікуди було йти, може, не хотіла полишати хати, може, ще щось... Отак і мучилася до самої своєї смерті.
До чого ця історія, скажете? А до того, що "Паранджа страху" — це книга не стільки про несправедливе ставлення до жінок у мусульманському світі, скільки про домашнє насильство, яке не має віросповідання, національності чи громадянства. Є жорстокі чоловіки і терплячі жінки, от і все. Бо героїня цього автобіографічного роману мала вибір, живучи у Франції і піддаючись насильству: покинути чоловіка чи терпіти далі, й вибрала друге — свідомо вибрала. Тому лити сльози над її стражданнями мені розхотілося після того, як вона відмовилася від наполеглих пропозицій допомоги, підтримки тощо на користь великого будинку і матеріальної забезпеченості.
Про книги, котрі мені не сподобалися, я можу говорити багато, особливо ж коли авторки подібних творів пропонують поридати над їх важкою долею, вибраною ними свідомо. Тому постараюся стриматися з усіх сил, щоб не плодити черговий лонгрід із негативу))) Скажу лише, що я не повірила авторці-гроїні до кінця, бо раз по раз спотикалася об невідповідності на кшталт: після втечі з Алжиру до Парижу, потім — до Канади з п’ятьма дітьми та мінімумом необхідних речей та півтора року тиняння готелями і притулками жінка на знак вдячності дарує монреальському таксисту "величезну красиву вазу, привезену з Алжиру". Звісно, може, я не права, і ваза не тільки помістилася б у багаж, але й уціліла б, однак...
До речі, є продовження цієї історії, називається "Річка сліз". Там теж про важке життя мусульманок. Не читатиму))
Немає коментарів:
Дописати коментар