Домонтовича читала колись давненько в університеті, і відтоді він чомусь випав із мого читацького поля зору. Мабуть, тому, аби потрапити до рук саме зараз і дати мені можливість прочитати його з іншого боку життєвого досвіду, бо в багатьох речах, і книгах зокрема, бачиш зовсім одне, коли тобі неповних 20, й зовсім друге — коли вдвічі більше.
"Дівчина з ведмедиком" збурила цілий шквал думок. Минуло майже сто років, відколи Домонтович створив образ незалежної, вільної, яскравої, непідвладної соціальним умовностям жінки, а віз, здається, й донині там. Маю на увазі те, що інститут шлюбу усе ще є надважливим для отого пресловутого жіночого щастя. Ні-ні, я теж знаю хороші приклади жіночих доль, які спромоглися досягти щастя якимось іншим шляхом, однак прикиньте нашвидкуруч співідношення їх до всіх інших традиційно щасливих, а чи "щасливих". От-от...
Головний герой мене відверто дратував — такого чоловіка можна охарактеризувати сакраментальним "ні риба ні м’ясо". Він не знає, чого хоче і кого хоче. Він безхребетний як і в професійній самореалізації, так і в особистому житті. Він не приймає рішань і не обирає — за нього це роблять інші. Проте його Домонтович залишив живим на відміну від дівчини з ведмедиком. Символічно? Дуже. Однак як саме прочитати ці символи, вирішувати читачеві — до того ж кожному зокрема. Я, наприклад, розгледіла категоричну неготовність суспільства прийняти зміни, до яких дозріли деякі його члени — головне через те, що їх відсоток дуже незначний. І, повторюся, за майже сто років нічого не змінилося.
Другу частину книги склала збірка оповідань та нарисів В. Домонтовича. О, в яке різноманіття тем, образів, характерів, ідей вдалося зануритися! Тут і середньовічна Італія, і сучасна письменникові Україна, і не менш сучасна йому Колима, й татарський Крим, і вишукана Європа... То Сірко лютує на невольників, котрі не радіють своєму визволенню, то психічно хворий професор шукає виходу із лікарні, то апостоли радяться про те, як спасти Христа, то сільського дядька арештовують за спекуляцію, то Рильський та Зеров розмірковують про українське письменство, то Пилип Орлик намагається відродити Україну... І кожне з оповідань підіймає не менший шквал емоцій, ніж вище згаданий роман, а от часу на прочитання вимагає менше))) Мабуть, я таки стаю поціновувачем короткої прози. Дорослішаю)))
Вид. "Критика", 2000
Немає коментарів:
Дописати коментар