Здавалося б, про Голокост написано (та й прочитано) вже стільки, що викликати нову потужну хвилю емоцій від усвідомлення тих подій, навряд чи комусь чи чомусь вдасться. Проте комікс Арта Шпіґельмана зачепив, і зачепив гостро. Ні, не способом подачі історії — досить (чи й надто) попсовим як для такої теми, проте цілком виправданим з огляду на мету: розповісти про це якомога більшій кількості людей. Мене розповідь Арта Шпіґельмана про долю свого батька Владека та його родичів зачепила насамперед відвертістю.
У книзі нема героїзації тих, хто вижив у тій м’ясорубці. Бо то було аж ніяк не героїзмом, виявом стійкості чи якоїсь внутрішньої сили (хіба що на якусь дещицю). Ті, хто вижив, завдячували насамперед щасливому випадку й умінню підлаштуватися під обставини: викрутитися, викупили себе чи рідних, втекти, скористатися найменшою можливістю зайняти тепліше місце, не геройствувати й не нариватися, довіряти інстинкту самозбереження й чіплятися за життя з усіх сил... Завдяки активній присутності оповідача (а про своє життя й спілкування з батьком Арт розповідає не набагато менше, ніж про часи війни) вдається зазирнути значно глибше. Наприклад, аж лякає неприйняття Владеком чорношкірих: він упевнений, що всі вони — тупуваті неосвічені типи, схильні до крадіжок, обману, підступів, та й узагалі — люди другого сорту. Він не здатен зрозуміти, що ставиться до них так само, як німці — до євреїв, бо вважає, що правий. А відтак щось раціональне є в лякаючому зауваженні психотерапевта, до якого ходить Арт після смерті батька: "Скільки вже понаписувано про Голокост. І нащо? Люди не змінилися... Може, потрібен новий, більший Голокост".
Звісно, не потрібен, бо ж геноцид — це щось аж надто типове для людей. Знищувати не таких, як ти (за яким принципом визначається "нетакість" — це вже дрібниці), — частина людської природи й історії людства. Пам'ятати, нагадувати й сподіватися, що подібне не повториться або ж повториться в значно меншому масштабі, — це все, що ми можемо.
Переклад Ярослави Стріхи, вид. "Видавництво", 2020
