Це зовсім невеличка книга за обсягом і величезна — за змістом. А ще більша — за емоціями, які викликала в мене ця повість.
Головна її тема — Голокост. Головний герой — шестирічний хлопчик, який змушений жити в притулку отця Понса, де "зовсім немає євреїв. А які вони, ті євреї? Кажуть, що у них довгі носи й банькаті очі. Ха-ха-ха". Малі мусять ховатися настільки старанно, що навіть один одному не зізнаються, хто вони насправді, прискіпливо вивчаючи катехізиз і ходячи до церкви. Приховують це сакраментальне знання й мешканці невеличкого селища, де розташований притулок. Допомагають, хто чим може, бо це ж "християнські діти, а не євреї". Ба навіть німецький офіцер, який якось зненацька був увірвався у душ, де милися "неєврейські хлопчики" (їх спеціально для цієї процедури нібито випадково відділяли від інших "неєврейських хлопчиків"), зробив вигляд, що нічого "єврейського" не помітив.
Однак не всі були такими дбайливими, звісно, інакше явища під назвою Голокост (як і багатьох інших, котрі не змогла б вчинити одна особа без підтримки тисяч інших) не трапилося б. Утім, розкрию інтригу: зрештою все складеться добре. Якщо так можна назвати те, що довелося пережити сотням тисяч. І те, що не вдалося пережити...
Оповідь ведеться від імені хлопчика, тому текст простий, однак сенс — дуже складний. Особливо гостро мене зачепило питання любові до батьків. Чим вона обумовлена? Чи можна її втратити? Чи можна когось полюбити більше, ніж найрідніших у світі людей? Занурення у надскладну дитячу психологію нібито дає шанс це зрозуміти, однак...
Переклад із французької Зої Борисюк, вид. "Кальварія", 2013
Немає коментарів:
Дописати коментар