Сергій Сингаївський "Дорога на Асмару"

Мусила дати емоціям влягтися, аби написати більш-менш притомний відгук на цю книгу. Бо вражень вона викликала стільки, що годі було впорядкувати їх одразу. Тепер можна принаймні спробувати)))

Отож, це роман українського автора про події у далекій для нас Ефіопії в далекі для багатьох часи (80-ті роки минулого століття). Сергій Сингаївський не дарма взявся за таку незвичну для сучасної української літератури тему — він був очевидцем багатьох подій, оскільки працював там як військовий перекладач. Тому не дивно, що головним героєм твору (точніше, одним із головних героїв) є саме молодий військовий перекладач. Наскільки цей образ можна ідентифікувати з автором, відомо лише йому)) Однак Андрієві віриш, бо надто знайомі всі його прагнення й сумніви, притаманні радянській людині.

Власне, намагання зрозуміти, ким же була ота пресловута "радянська людина", стало одним із ключових для мене. Жити в системі, бути її гвинтиком, хоча й сумніватися (свідомо чи інтуїтивно) в доцільності та правильності того, що ти робиш, — чи ж не хрест, який мусили нести громадяни "великого й могутнього"? Ні, не всі, звісно, а ті, котрі могли дозволити собі розкіш мислити й аналізувати. От і герой розуміє, що щось тут, у буцімто дуже похвальній допомозі потерпаючим від голоду мешканцям півночі Ефіопії (а точніше, Еритреї, яка боролася за свою незалежність), не те. Й шукає відповіді. І знаходить. Чи майже знаходить, бо... Ні, не спойлеритиму, й не сподівайтеся)))

Однак якщо ви подумаєте, що у нас, котрим пощастило прозріти після засліплення радянщиною, все гаразд, то помиляєтеся. Ще один головний герой (ага, їх тут двоє) живе в сучасному Києві. Він той, кого зазвичай називають мажором: батько забезпечив хлопця й хорошим житлом, і хорошими клієнтами. Він гарний, успішний, досить багатий, дівчат вдосталь, друзі є, однак про те, що чогось у його житті все-таки не вистачало, починає розуміти лише після смерті матері (і це не спойлер, а перша сторінка роману))) Зрештою, зважується шукати себе, і йому це майже вдається. Чи таки вдається? Це вирішує кожен читач для себе.

У романі є ще один герой, якого можна назвати головним. Це голод. Або ж голодомор. Бо голод як природне явище суспільство здатне подолати самотужки, якщо не матиме перешкод. А от коли ці перешкоди створюються державою або тими (чи й тим — згадайте Сталіна), хто її уособлює, то це вже голодомор. Автор не лише сам (вустами героя) розмірковує над природою цього явища, а й знайомить читача з тими, хто глибоко досліджував це питання, називає авторів та книги, котрі я вже взяла собі на замітку. Не можна не побачити паралелі з Голодомором в Україні, бо хоч корінна причина була різна (в Ефіопії його справді спричинила посуха), наслідки можна назвати ідентичними: знищення мільйонів людей, здебільшого селян. Так, Захід активно взявся допомагати бідним ефіопцям, однак наткнувся на залізний щит диктаторського режиму, тому врятувати вдалося набагато менше людей, ніж можна було б, якби... Але історія, як відомо, не має умовного способу....

Ще одна річ мені припала до душі в цій книзі: можливість подивитися, як живуть народи, про які або геть нічого не знаєш, або чув щось краєм вуха. Така собі мандрівка в інший світ, але не енциклопедична й суха, а жива, з можливістю чути мову, засвоювати нові слова й поняття, відчувати запахи, звуки, спеку, мокнути під зливами й страждати від спраги, навіть коли навколо повно води, бо її небезпечно пити. А ще таке "оживлення" подій змушувало бачити внутрішнім зором висохлих від голоду дітей, стражденних матерів і багато-багато мертвих, яким не змогли допомогти. Чому не змогли? Читайте й міркуйте самі.

п. с. Ще лише почався мій читацький рік, а я вже знаю, яка книга точно потрапить до списку найліпших. А ще відкрила для себе нове видавництво, з добіркою якого знайома не була. От думаю, де взяти ще трошки часу на читання?)))

Вид. "Кліо", 2016

Корінна Хофманн "Біла масаї"/ Corinne Hofmann - Die weisse Massai

Мені здається, що європейців можна, грубо кажучи, поділити на категорії щодо їх захоплення чимось далеким та екзотичним: є люди, яким мила Африка, є ті, котрим близький Схід, а хтось шаленіє від Латинської Америки. Я однозначно належу до перших, тому книги про цей континент, культуру та історію його народів мене дуже приваблюють (тут гріхом буде не згадати про "Половину жовтого сонця" Чімаманди Нгозі Адічі — найкращий роман про Африку з усіх, що мені до цього часу траплялися). "Біла масаї" цінна, поміж іншого, ще й тим, що описує життя однієї з корінних народностей Кенії з точки зору білої (не порахуйте за расизм, так у заголовку книги написано))) людини, котра з головою занурилася в побут і не тільки.

Отже, сюжет: молода жінка зі Швейцарії, приїхавши до Кенії у відпустку, так закохується в юнака-масаї, що вирішує не тільки вийти за нього заміж, а й оселитися з ним у маленькому й геть далекому від цивілізації селищі. Як ви гадаєте, що з цього вийшло? Ні-ні, я не вас, романтиків у рожевих окулярах, запитую, а тих, хто, з огляду на досвід, а чи на цинізм, здатен реально оцінити ситуацію. Так отож, як кажуть: фінал стосунків можна було передбачити з самого початку роману, і я наприкінці книги аж зітхнула з полегшенням — не розчарувала авторка, бо у випадку повного геппі-енду я їй не повірила б.

Хоча не вірити Корінні Хофманн важко, адже твір — зовсім не художній. Маю на увазі як його біографічну, цебто геть не вигадану, основу, так і відсутність інших ознак того, що зазвичай називають художньою літературою: глибоких образів, красивих метафор та описів, занурення у щось більше, ніж побут... Однак згадайте успіх "Вуличного кота Боба" — книги, точнісінько такої ж за згаданими мною вище ознаками, — і ви зрозумієте, чому "Білу масаї" читають і навіть екранізували (фільму ще не бачила). Це — справжнє життя, без епітетів і прикрас. Подобається чи ні, а героїня перейнялася пристрастю до чорношкірого воїна і, теж подобається чи ні, обламалася. Вона схильна пояснювати це різницею в культурах та ментальності — нехай буде так. Я ж — здоровим глуздом жінки, якій набридло приносити себе в жертву чоловікові (а це ми схильні робити, незаважаючи на те, якого кольору шкіра в коханого і де він пропонує нам жити: в маньяті чи палаці).

Відкриваючи книгу, я хотіла в Африку. Прочитала про ті труднощі з бюрократією та хабарями, водою і їжею, автобусами й дорогами, заробітком та витратами і... так само хочу в Африку. Бо хіба нас, українців, можна налякати тим, із чим ми постійно стикаємося?))) Мене, як авторку, швейцарський рівень життя не розбалував))) От тільки заміж за масаї точно не піду, і не просіть)))

Роальд Дал «Дорога до раю»/Roald Dahl - The Way up to Heaven and other Stories

Почну з того, що я не прихильниця короткого жанру. Тож, коли зрозуміла, що відкрита наосліп книга — збірник оповідань, а ще коли завважина на обсяг, то подумала, що отут я й застрягла. Але досить швидко з'ясувалося, що я дуже й дуже помилялася. Такої насолоди від читання давно не отримувала!

До книги увійшлли аж чотири авторські збірки оповідань. Утім, вони читалися не лише як окремо взяті твори: часто герої мігрували з однієї оповіді до іншої, і так приємно було знову зустріти знайомі вже образи.
Але цінність книги не в цьому, а в надзвичайному вмінні автора, котрого недарма називають майстром "чорного гумору", завершити оповідання. Я б для зрозумілості назвала б такий фінал "обломом": от читаєш-читаєш, все йде логічно, а в кінці - бац! - раптово настає "облом", і не лише для героя, а й для читача. Коли зрозуміла цю особливість Даля, почала намагатися передбачити фінал. Жодного разу не вдалося...
Ще один важливий нюанс: перенесення у час, простір. Даль настільки точно та майстерно описує ландшафт, час, звуки, запахи, світло, що мимохіть ти опиняєшся там, всередині оповідання. Відчуття надзвичайне!

Чімаманда Нгозі Адічі "Половина жовтого сонця"/Chimamanda Ngozi Adichie - Half of a Yellow Sun

З дитинства сприймала книги як вікна до іншого світу. От розкриваєш книгу, а там... То незнайома країна, то - місце в уже знайомій, то гори чи моря, чи пустелі, або ж ліси. Села й міста, річки й шляхи. Реальні й вигадані. А ще планети і зорі, й космічні кораблі... А як книги заміщають машини часу? Хочеш - у минуле занурюєшся, хочеш - у майбутнє. А скільки за тими вікнами різних людей: хороших і поганих, гарних і не дуже, страшних і милих, таких, у кого закохуєшся, й таких, хто викликає відразу...
Проте з часом мій світ ставав усе ширшим, і все менше зовсім нового могла я побачити в отих вікнах-книгах. Тож нині, якщо така книга-знахідка мені трапляється, стаю щасливою, як у дититстві, відчуваючи оту новизну й ледь не захлинаючись від захоплення.

До чого це я веду? А до книги, звісно. Книги, яка викликала у мене й спогади про дитинство, й захоплення, й відчуття отого вікна у незнайомий світ. 

Чімаманда Нгозі Адічі - нігерійська письменниця, яка нині живе в США. Африку я люблю, але зрозуміла, що знаю про неї дуже й дуже мало. І про сам Чорний континент, і про людей, для яких він є батьківщиною, і про його історію. Тож "Половина жовтого сонця" стала для мене відкриттям у багатьох аспектах.
По-перше, історичних. Нігерія, 60-ті роки минулого століття, війна. Громадянська, на думку одних, визвольна, на думку інших. От про цих інших, які хотіли жити у своїй маленької незалежній Біафрі, й розповідає роман. Незнана історія незнаної країни чимось мені нагадує нашу сьогоднішню. Певно, нерозумінням одних іншими, причому, з обох боків, причому, відсутністю навіть намагання порозумітися. Як наслідок - жертви, сотні тисяч жертв війни та голоду, жертв, байдужих до політики і ні в чому не винних, хібо що лишень у тому, що опинилися не в тому місці і не в той час.
Багато у книзі політики, бо ж історія без неї не вершиться, навіть якщо рушійною силою історичних змін є народ. Наслідки тривалої британської колонізації не могли не викликати протистояння між білими та африканцями, навіть якщо перші й були повністю на боці других. Соціальні зміни, основані на швидкому збагаченні одних й зубожінні (звичному, як не прикро) інших, викликали протистояння між самими нігерійцями. Воно було гострим й основувалося не лише на матеріальному грунті, а й на релігійному, і на національному, з чого, власне, й розпочалася громадянська війна.
Адічі, треба віддати належне, не користується загальними фразами для опису політичної та суспільної ситуації, яка склалася в Нігерії на той час, вона про все це розказує на прикладі конкретних людей. Тож героїв у книзі багато. Доньки нігерійського мільйонера й діти бідних селян, африканці й білі, жінки й чоловіки, військові, селяни, священики, вчителі, вчені, журналісти, слуги, господарі... Але авторці вдалося так тонко й точно змалювати їхнє світосприйняття, що розумієш кожного з них, і кожен має свою рацію, бо у кожного - своя правда, так само, як і своє життя.
Книга не була б поноцінною, якби у ній не йшлося про кохання. А там, де кохання, трапляються зради. Де зради - буває пробачення. Де пробачення - там почуття вини... Війна не буває без жорстокості. Жорстокі вчинки - без докорів сумління. Сумління - без намагання хоча б щось виправити в цьому світі на краще... А ще лихоліття завжди стає лакмусовим папірцем, котрий показує рівень людяності в людях. Втім, у цьому ми нині можемо пересвідчитися й без прикладів із книг. На жаль...

п.с. А ви щось знаєте про африканську кухню?)) Завдяки цій книзі у моєму лексиконі з'явилося таке поняття, й дуже хочеться спробувати щось із так гарно описаних Адічі страв. Сподіваюся, така нагода випаде...))