Як на мене, цю книгу варто прочитати кожному з нас. Бо те, що тоді, в 90-ті, переживали народи Югославії, частково (і слава Богу, що не повністю) нині повторюється в нас. І продовження буде — маю на увазі Трибунал, котрий розставить крапки над ступенем вини певних осіб і мірою відповідальності усіх інших. Хоча останнє — усвідомлення своєї особистої відповідальності за те, що відбувається, — обов’язок кожного з нас. Кожного з тих, хто б і мухи не скривдив, якби...
У збірці есеїв Славенка Дракуліч не стільки розповідає про воєнні злочини та злочинців (хоча за поверхового прочитання може видатися, що книга саме про це), скільки дошукується причин того, чому звичайні люди стають злочинцями. Кожен із героїв книги розглядається з точки зору звичайного хорвата/серба/іншого, з точки зору родича/товариша/сусіда, з точки зору стороннього спостерігача. Й те, які метаморфози можуть відбуватися з найзвичайнісінькими людьми, вражає...
У ФБ я багато цитувала цю книгу. Одного разу це викликало дискусію про те, що люди не обирають бути злочинцем, що за них це роблять умови, в які вони потрапляють. Що винних насправді — одиниці, всі інші — жертви. Але ж постійте: ті, хто за часів Сталіна написав той мільйон доносів, могли б їх і не писати, чи не так? Ті, хто тоді в Хорватії тирив телевізори з домівок виселених сербів, могли б їх не красти? А ті, хто нині ділиться в соцмережах неперевіреними й часто дуже маніпулятивними дописами, які посилюють соціальну напругу в Україні, також роблять це цілком добровільно! Тому ступінь вини за злочини визначає Трибунал, а от відповідальність, як зазначає Славенка Дракуліч, лежить на суспільстві загалом, тобто на нас із вами.
Переклала з англійської Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2018
У збірці есеїв Славенка Дракуліч не стільки розповідає про воєнні злочини та злочинців (хоча за поверхового прочитання може видатися, що книга саме про це), скільки дошукується причин того, чому звичайні люди стають злочинцями. Кожен із героїв книги розглядається з точки зору звичайного хорвата/серба/іншого, з точки зору родича/товариша/сусіда, з точки зору стороннього спостерігача. Й те, які метаморфози можуть відбуватися з найзвичайнісінькими людьми, вражає...
У ФБ я багато цитувала цю книгу. Одного разу це викликало дискусію про те, що люди не обирають бути злочинцем, що за них це роблять умови, в які вони потрапляють. Що винних насправді — одиниці, всі інші — жертви. Але ж постійте: ті, хто за часів Сталіна написав той мільйон доносів, могли б їх і не писати, чи не так? Ті, хто тоді в Хорватії тирив телевізори з домівок виселених сербів, могли б їх не красти? А ті, хто нині ділиться в соцмережах неперевіреними й часто дуже маніпулятивними дописами, які посилюють соціальну напругу в Україні, також роблять це цілком добровільно! Тому ступінь вини за злочини визначає Трибунал, а от відповідальність, як зазначає Славенка Дракуліч, лежить на суспільстві загалом, тобто на нас із вами.
Переклала з англійської Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2018
Немає коментарів:
Дописати коментар