Ілля Гурнік "Ієрихонські трубачі". Оксана Забужко "Код Гурніка"

Якби ви знали, скільки разів, читаючи цю книгу, я шкодувала, що не маю хоча б основ музичної освіти! Отримуючи колосальне задоволення від читання просто неймовірної (повірте на слово!) збірки "Ієрихонські трубачі" Іллі Гурніка, я постійно думала: а що ж відчувають ті, для кого ці всі бемолі, тональності, композиції, періоди й іще багато чого — не просто слова, а сенси? Тож якщо ви не тільки читач, а ще й музикант, я вам щиро заздрю...

Книга складається з коротких, інколи геть коротких — на кілька речень — оповідань та есе. Ви вже зрозуміли, що всі вони пов'язані з музикою, бо як же інакше, якщо автор — відомий музикант і композитор? Талановитий настільки, що талановитий у всьому — в тому числі літературі.

Герої оповідань здебільшого добре відомі нам усім. Бо хто не знає, скажімо, біблійну історію про ієрихонські труби? Або ж Діогена, який жив у бочці? Чи Шерлока Голмса, залюбленого у свою скрипку? Однак Ілля Гурнік їх усіх переосмислює — настільки, що мимохіть замислюєшся: а що іще я сприймала надто поверхово, геть не заглиблюючись у суть, яка може бути зовсім іншою, ніж звичне трактування міфів та традиційних сюжетів? А ще дуже-дуже тішили спочатку фінал кожної історії, а потім, коли я втямила, що в ньому завжди сховано сюрприз, очікування фіналу — дотепного, оригінального й зовсім неочікуваного! 

Післямова до видання, а точніше — окрема історія, написана Оксаною Забужко, чий батько в 70-ті роки минулого століття й переклав Гурніка українською, повертає з музичного ефіру на землю. Точніше, добряче гупає читачем об неї, чи то пак об радянську дійсність, у якій Ілля Гурнік (так-так, у Чехословаччині теж було достатньо радянської дійсності) писав, Стефан Забужко перекладав, а Оксана — росла. Це так боляче — знову й знову усвідомлювати, скільки  української еліти знищено протягом тих часів, які багатьма (і це ще страшніше) досі сприймаються як благословенна епоха стабільності, достатку, миру й за чим там іще тужать прихильники СРСР? А скільки інтелектуалів так і не з'явилося, бо не мало змоги зрозуміти, що можна мислити інакше й жити по-іншому? А скільки ще є різних "а скільки", які ми щойно починаємо відкривати, дарма що завершується третій десяток української незалежності. Чи буцімто незалежності? Бо ж це — не дата на календарі, а здобутки нації, народу, які могли б бути набагато чисельнішими й потужнішими, якби...

Переклад із чеської Стефана Забужка, вид. "Комора", 2019

Йван Козленко "Танжер"

"Вау!" — сказала собі я, та й відчула це "вау" теж, розпочавши читати "Танжер". Море було таким живим, солоним і лагідним, сонце — гарячим і яскравим, шкіра хлопця, котрий відчував і море, і сонце, здавалося, стала моєю шкірою, бо то я хлюпалася у тих хвилях і підставляла променям спину, і дивилася крізь прикриті повіки на прекрасний світ, й насолоджувалася життям...

Саме таким, без перебільшення, було моє перше враження від роману. Вміння автора передати оте все описане вище так, що його починаєш відчувати, теж вразило й обіцяло неповторну книжкову пригоду. Але... Не склалося. Мабуть, винні у цьому все ті ж завищені очікування, які часто псують враження.

Одеса в літературі така ж різнопланова, як і в житті. Ні, я не перелічуватиму тих, хто так чи інак дотичний до творення літературного образу цього чарівного і неповторного міста. Про це доста згадує на сторінках книги Йван Козленко. А ще нарікає на те, що цей літпортрет його міста — російськомовний. Тому треба домальовувати йому інших, україномовних, рис. І прагне це зробити. Й разом із тим скаржиться, що українськість їм (героям книги передусім, але й авторові теж) непритаманна, а тому дещо штучна. А тому не така, якою мала би бути. А тому не судіть суворо, бо ж не святі горшки ліплять, тощо...

Не судитиму. Бо щиро тішуся таким тенденціям, як і тому, що подібні питання не лише виникають, а й вимагають відповідей. Однак роман змусив розчаруватися. Цього зізнання могло б і не бути, якби не фінал — такий мильнооперний, аж.... Брррр...

Однак, мабуть, варто по-порядку. Вчорашньому студентові багатий дядя пропонує знятися в кіно. Не простому, а новаторському. Про Одесу й письменників, цебто про Довженка, Яновського та балерину (про це, до речі, читала у "Режисері" Костянтина Тура-Коновалова). А щоб зіграти круто, треба багато і наполегливо репетирувати. Це означає — пити хороший алкоголь, нюхати кокаїн, скажено ганяти на автівках, тусуватсия по клубах і тра.. ой, кохатися з усіма, незалежно від статі. Часом це переводиться на жарти, часом відбувається насправді, але ж хлопчина від цього кайфує! Він буде зіркою!

А тим часом десь у минулому страждають від кохання один до одного Довженко та Яновський. Трошки займаються сексом один із одним, трошки — з Тайях, цебто Ітою Пензо, трошки — всі вкупі.

Паралельно автор намагається викласти всі свої знання про те, що відбувалося в Одесі у 1918–20 роках: то у вигляді окремого розділу, то у вигляді приміток, текст яких часом займає більшу частину сторінки. Все це насправді цікаве, але в цій книзі трошки зайве.

А наприкінці ми маємо змогу почитати додатки у вигляді оповідання Яновського й історії життя Іди Пензо (бо правильно — Іда), яка стала для мене найсильнішою частиною книги.

А потім закриваєш палітурку, й у тебе виникає оте сакраментальне запитання: що ж усе-таки хотів сказати автор?

P. S.  На мою скромну думку, з матеріалу, втиснутого в невеличкий обсяг цієї книги, можна було б зробити хороший двоплановий великий роман. Або й два. Тож чекатимемо.

Вид. "Комора", 2017

Олег Коцарев "Люди в гніздах"

Почну з метафор. Бо, по-перше, я їх дуже люблю, особливо коли вони не банальні, а по-друге, у цій книзі вони дуже небанальні. Хіба ж можуть залишити байдужим колір вечірнього асфальту, чоловічий погляд, як у собаки на човні, чи оте пізньоосіннє зілля, "жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт"? Ну от, ви тепер розумієте, про що я...

Хоча відгук про цю книгу мав початися з радощів — я справді дуже тішуся, що мої враження не співпали з враженнями тих кількох людей, які залишити свої огляди роману на сайті Goodreads. А може, з того, що знайшла ще один твір, написаний у дуже вподобаній мною манері клаптикової історії цілої родини (хто читав "Лялю" Яцека Денеля чи "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" Наталки Снядянко, зрозуміє, про що я). Однак Олег Коцарев пішов трошки іншим шляхом, ніж згадані мною автори. Окрім реальних осіб та історичних подій, у яких його предкам довелося жити, він увів у твір і неабияку частку себе — у вигляді автора-творця життєвих історій, а не просто оповідача-констататора фактів. Життєві стежки його героїв перетинаються часом геть неймовірним чином, їхні вчинки впливають на життя інших людей, вігукуються у майбутньому, а читач за допомогою автора може охопити всі ці взаємозв’язки разом і замислитися: а як було з людьми, котрі утворили гілки мого генеалогічного дерева, чи то пак куща, як пише Коцарев, та ще й малює його (див. форзац)?

Але повернімося до книги. Невеликі за обсягом розділи-історії про шість поколінь предків автора читаються легко, бо динамічні, насичені подіями, діалогами, подекуди гумором чи сарказмом, часом індивідуальною гіперболізацією, інколи — загальноісторичними узагальненнями, а ще — такими звичними для нас, дітей інтернету, геолокаціями та тегами. Позначки на полях у вигляді років допомагають легше орієнтуватися в часопросторі, а вже згаданий мною генеалогічний кущ на форзаці — у тому, хто ким і кому доводиться. Ще ж про фотографії забула згадати! Вони теж оригінальні, цебто на них — реальні люди. Але автор і тут погрався, дофотошопивши їх певними деталями (ой як цікаво було їх вишукувати, коли відкрила для себе цей секретик))) А ще автор погрався з фіналом роману. Ні-ні, отут я мовчу, як риба, аби не спойлерили, просто зізнаюся: я отримала від книги неабияке задоволення, чого і вам бажаю...

Вид. "Комора", 2017

Яцек Денель "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя" / Jacek Dehnel - Saturn. Czarne obrazy z życia mężczyzn z rodziny Goya

Повне занурення в голови, душі, життя трьох чоловіків — представників відомої династії художників. Хоча про династію я, очевидно, надто загнула: досі достеменно не відомо, чи був син великого Франсиско Ґойї художником. А про внука історія взагалі мовчить (принаймні ані в романі, ані в післямові, написаній мистецтвознавчинею, про це не згадується).

Однак книга, загалом, не лише про мистецтво, хоча йому тут відведено дуже вагому роль. Якщо я вже згадала про нього, то знову озвучу запитання: хто ким керує — натхнення митцем чи митець натхненням? Бо оте шаленство, яке змушувало обох Ґойя, батька й сина, знову й знову братися за пензель, аби висловити найпотаємніше, напевне, можна було б якось утихомирити, але воно з’їло б чоловіків ізсередини. Що, власне, й сталося із сином...

Роман написано у вигляді монологів трьох героїв: Франсиско, Хав’єра й Маріано — батька, сина й онука відповідно. Хронологічно оповідь охоплює понад півстоліття, хоча роман займає трохи більше 200 сторінок. Проте лаконічність не заважає читачеві осягнути багато подій не лише з життя родини, а й з історії Іспанії межі 17-го та 18-го століть (щоправда, мені інколи доводилося уточнювати деякі деталі у ґуґла). Яцек Денель спромігся зробити це завдяки неймовірній концентрації тексту. Тут немає нічогісінько зайвого. Жодних розлогих описів чи розмірковувань. Жодних діалогів. Жодних авторських відступів — просто монологи героїв. І цього більш ніж достатньо, аби уявити всі оті життя (в тому числі й жіночі, які ми бачимо виключно очима чоловіків), аби співчувати усім героям, аби злитися за те, що вони, такі рідні, хоч і різні,  не спроможні поговорити один із одним і знайти точки дотику, аби осягнути оту прірву між батьками й дітьми, між цілими поколіннями, котру годі переступити й нам...

А ще я вкотре захопилася неймовірним талантом цього молодого автора. Раніше прочитані романи "Ляля" та "Матінка Макрина" свого часу справили не мене дуже потужні враження. "Сатурн" не став винятком. Тож не дарма він чекав свого часу на прочитання — я люблю розтягувати задоволення від читання улюблених авторів))) 

Переклав із польської Андрій Бондар, вид. "Комора", 2015

Юркі Вайнонен "Німий бог" / Jyrki Vainonen - Mykka jumala

Давно мені не потрапляло до рук настільки атмосферної книги. У ній дме вітер, крутяться крила білих і одного, пофарбованого в блакитне, вітряків і кричать сотні галок. Це — сувора Бретань, схована в горах, омита дощами й солоним вітром з океану. Це — невеличке село, в яке приїхав герой, аби знайти сліди свого батька (а насправді — пізнати себе самого). Це — магічний реалізм у скандинавському варіанті, й він прекрасний!

Прекрасні й герої у своєму шаленому бажанні бути тим, ким є насправді. Недарма батька — відомого актора — називають Шалом. Він проживає своє життя, не зважаючи на такі "перешкоди", як діти, обов’язки, тілесний біль тощо. Прагнення, сховані десь на споді душі, найважливіші — якщо їх звідти дістати. А це вже неабиякий талант — почути самого себе. І його Шал передав у спадок синові, котрий проживав життя, не розуміючи, чому йому не живеться, а просто існується, доки не витяг зі свого споду те, що складало його сутність...

Так, розумію, що пишу ще заплутаніше, ніж сюжет цієї невеликої книги)) Але у Вайнонена (й перекладача!) значно ліпше вийшло розказати словами те, що зазвичай лише відчувається. Зокрема, потреба в чомусь незнаному, але важливому. Материнське розуміння ще не проявленої сутності своєї дитини. Єднання двох тіл, яке годі назвати словом "секс", бо це щось значно, значно більше. Мовчання галок — воно в книзі аж дзвенить тишею, в якій є все. Й момент перетворення людини на бога...

Переклад із фінської Юрія Зуба, вид. "Комора", 2018

"Довженко без гриму"

Я вже не раз зізнавалася у своєму скептичному ставленні до біографічних книг, адже впевнена, що ніхто не може описати життя людини таким, яким воно було насправді. Завжди і скрізь є дещиця авторського (а то й автобіографічного) коригування, яка не дасть змоги роздивитися героя книги як реальну особистість, котра жила в реальному світі, була учасником реальних подій й мала реальні думки та емоції. Тому я щиро сподівалася, що збірка листів, спогадів, архівних документів, досліджень якою є, по суті, книга "Довженко без гриму", мене не розчарує.

Насправді цей досить грубий фоліант дав мені змогу не лише глибше ознайомитися з постаттю Олександра Довженка, а й спробувати осмислити умови, в яких мусило творити те покоління українських митців. Тиск, страх, втеча ґрунту з-під ніг, щойно здається, що ти його знайшов, постійний пошук компромісів із собою, з колегами по перу, з партією, з рідними — ой як це тяжко уявити, а як було переживати? Однак якщо ви сподіваєтеся, що я не фекатиму на цю книгу, ви... саме так — помиляєтеся. Певно, та ні — я напевне хочу неможливого, однак і тут мене не полишало відчуття старанного редагування. Ні, не самої книги, а життя Олександра Довженка загалом. Це робили як у реальності, так і на папері — то Юлія Солнцева, котра залишилася розпоряднцицею всіх архівів Довженка і робила з паперами те, що вважала за потрібне; то радянськими дослідниками його творчості, котрим треба було створити черговий образ чергового радянського митця; та й наші сучасники, варто зізнатися, не гребують, аби не домалювати до образу Майстра якихось актуальних на сьогодні рис... Втім, у цій книгі Довженко в будь-якому разі справжніший, ніж у колись прочитаному мною "Режисері" Тура-Коновалова та Замрія, хоча й не такий романтичний.

А Довженко був ой яким романтичним! А часом і вітряним! Бути закоханим одразу у кількох жінок і писати однаково гарні та щемливі листи усім — то таки треба мати ну дуже романтичну душу. Та й не вийшло б із нього такого чуттєвого і чутливого письменника (а мені таки шкода, що він мало книг написав), якби не здатність так щиро захоплюватися. До того ж не лише жінками. Наприклад, із яким захватом спостерігав він за будівництвом Каховської ГЕС, якими титанами йому бачилися люди, котрі там працювали, яким прекрасним мало бути уявлюване ним майбутнє. З не меншим захопленням сприймав він і Сталіна, бо вважав його рятівником та ледь не другом. І щирим було його горе, коли цей "рятівник", він же — тиран помер... А як переживав Майстер знищення України! Саме знищення, і саме так сприймав Довженко те, що відбувалося із його рідною землею. Й не міг тому зарадити...

Власне, мабуть, усе, що варто сказати про цю книгу, поміститься в одне побажання: побільше б таких на наших полицях. Бо хай там як, а того, що нам розказують у школі та що пишуть у підручниках про українських класиків ой як мало! Тому я вдячна своїй читацькій долі за те, що змогла хоча б одним оком зазирнути у Довженка...

п. с. Окрім статей упорядників книги Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, тут використані спогади, листи і статті Олії Солцевої, Петра Масохи, Михайла Сидоркіна, Василя Левіна, Олексія Мішуріна, Віктора Іванова, Тетяни Дерев’янко.

Упорядкування і коментар Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, вид. "Комора", 2014

Ірена Доускова "Гордий Будьщо"/Irena Dousková - Hrdý Budžes

Зараз буде відверта й щира (тобто непроплачена))) реклама одного з найулюбленіших моїх видавництв. Практично все, що виходить у "Комори", я читаю, зокрема стараюся не пропускати перекладів книг наших найближчих сусідів: чехів, словаків, поляків, тих, хто населяв колишню Югославію... Здебільшого автори розповідають про травматичний досвід своїх народів, здобутий завдяки більшовизму/комунізму/совєтизму тощо, такий зрозумілий нам із вами...

"Гордий Будьщо" Ірени Доускової — книга дещо незвичайна, бо написана від імені восьмирічної дівчинки. Ні-ні, це не дитяча література! Це дуже важлива історія для дорослих, бо розкаує про стільки важливих речей! Наприклад, про те, як важко жити в дитячому колективі дівчинці з нестандартною зовнішністю. Або про те, як по-різному сприймаються оточуючі люди дітьми з їхньою безпосередністю й дорослими. Або про найзаповітніші дитячі баажння, які часто залишаються невисловленими й тому нереалізованими. Чи ж про любов до батька — справжнього, незалежно від біологічної спорідненості.

І вторгнення радянських військ, що принесло з собою насильницьке впровадження "цінностей" СРСР, також описується з точки зору дівчинки. Тобто все нібито нормально, от тільки батьки потрапляють у немилість до керівництва театру, бо не хочуть вступати до партії. Й у школі начебто цікаво, тим більше, що мама дозволила ходити на збори жовтенят. Але незрозуміло, як партизани могли довго ховатися в лісі, де майже немає дерев. І сестра бабусі нарешті отримала дозвіл виїхати до родичів у далеку Америку. Але якби ж то трапилося раніше...

Переосмислювати історію своєї країни й свого народу дуже важливо. Розглядати її з різних точок зору, часом геть несподіваних. Досліджувати. Вивчати.  Однак не менш важливо знати, що подібне трапилося не лише з вами й що та, інша жертва спромоглася отямитися після ґвалтування й стати на ноги. Бо це додає наснаги.

Переклад із чеської Ірини Забіяки, вид. "Комора", 2015

Яцек Денель "Матінка Макрина"/Jacek Dehnel - Matka Makryna

У цьому романі історія оживає. Вона починає говорити вустами жінки з неабиякою долею, формуватися і змінюватися відповідно до бажань її та можновладців, котрі були причетними до обертання історичних коліс і коліщаток, а також до палиць, які у них встромляються. Історія вариться, википає, доливається, присмачується і смакується, як смакується сам текст, виписаний Яцеком Денелем і так майстерно стилізований під монологи Макрини, що не повірити авторові важко.

Втім, підстав не вірити йому немає. Історична постать матінки Макрини, польської святої мучениці 19-го століття, достатньо досліджена для того, аби дати всі підстави для її оживлення у такому форматі. Жінка, яка брехала настільки переконливо, що спромоглася керувати певними підкилимними іграми тогочасної навколоцерковної і не тільки політики, жінка, якою також керували інші і яку використовували у тих-таки підкилимних іграх, варта уваги й романіста, й читача. Два шари оповіді — реальна та вигадана нею історії — викликають неоднозначні почуття. Співчуття, здивування, відразу, злість, знову співчуття, захоплення, ще більше захоплення, розчарування, знову відразу і знову співчуття... Весь спектр емоцій перерахувати складно. Однак фінальний запис Макрини (Ютки, Юльки, Ірени) все розставляє по своїх місцях — принаймні мені начебто вдалося її зрозуміти.

Обрамленням історії Макрини служать історія знищення уніатської церкви та нав’язування православ’я на теренах Російської імперії; намагання польських вигнанців-емігрантів, серед яких Тов’янський, Міцкевич, Красінський та інші, відродити Польщу; вплив релігійних течій на  політику тощо. Деякі речі, як-от московська агресія та ставлення російських імперців до інших народів і націй, те ж втручання церкви та релігії в політичне і світське життя, на жаль, напрочуд актуальні й нині...

Переклав із польської Андрій Бондар, вид. "Комора", 2017

Іво Брешан "Астарот"/Ivo Brešan - Astaroth

За будь-яку можливість ознайомитися з сучасною літературою наших близьких сусідів — представників так званих малих націй хапаюся в першу чергу. Тож свіжий переклад роману відомого хорватського письменника та філософа ніяк не могла пропустити. До того ж обкладинка обіцяла можливість зазирнути за лаштунки Другої світової війни, а історична тематика нині у мене теж у перших рядках списку зацікавлень.

Однак "Астарот" вигідно вирізнився з-поміж прочитаної історичної літератури, бо в основу роману покладено відомий фаустівський сюжет продажу душі дияволу, використаний дуже специфічним чином: тут розповідається про те, що очікує на таку душу після смерті і яким чином доводиться розплачуватися з Астаротом (цебто тим самим дияволом) за використані під час життя вигоди.

Паралельно читач дізнається про багато знакових моментів хорватської історії — погодьтеся, практично зовсім не знайомої нам. Для мене повною новиною, скажімо, була інформація про рух усташів — прибічників фашизму, які таким чином сподівалися отримати незалежність для своєї країни. Цікавими є й особливості радянської епохи в Югославії та подробиці того, що призвело до сварки компартії цієї країни з Радянським Союзом. Різні види різних тоталітарних режимів укотре підтверджують: якими благородними не були б цілі, важливішими є методи, кинуті на їх досягнення. А вони, зазвичай, однаковісінькі. Ну і, звісно, не міг Іво Брешан оминути деякі сторінки новітньої історії, розпад Югославії та здобуття врешті-решт Хорватією омріяної незалежності.

Окрім цих часових рамок, читачеві вдається зазирнути й у значно віддаленіші часи: одним оком, щоправда, однак про певні історичні віхи дізнатися він устигає. Мандрівки у часі — річ для химерно виплетеної історії звична. Бо ж згідно з філософськими розмірковуваннями автора часу як такого загалом і не існує, всі події відбуваються паралельно і змінюються відповідно до бажання самі знаєте кого.

Іще про один шар роману, досить специфічний, треба обов’язково згадати. Це пошуки різниці між добром і злом, пошуки Бога та шляху до нього і боротьба з тим самим дияволом (Астаротом, Люцифером, Мефістофелем тощо). Трошки доведеться поспойлерити, тож далі можна не читати. Просто не можу не відзначити якоїсь, можна сказати, наївності у розумінні добра, зла, Бога, диявола і християнства, котре єдине, якщо вірити авторові та героям, здатне направити людину на шлях істинний. Згідно з книгою, майже всіма сферами нашого життя керує Пан (цебто диявол), йому так чи інак підпорядковується переважна більшість людей. Однак звільнитися від його влади можна лишень за допомогою чистої любові (головне, не думати при цьому про секс) і всепрощення (особливо тих, хто тобі нирки відбиває, нігті вириває і кістки переламує). Або ж зустріти самого Христа, подивитися йому в очі і зрозуміти, що він справді взяв усі гріхи людства на себе. Нічого не маю проти віри, однак нав’язування догм певної релігії мене бентежить...

Переклала з хорватської Ірина Маркова, вид. "Комора", 2017

Павол Ранков "Матері"/Pavol Rankov - Matky

Якось я вирішила, що в моєму блозі замало зарубіжної літерури з-поза меж США, Великобританії та ще хіба Франції. Почала досліджувати і свої читацькі вподобання, і книжкові полиці наших видавництв — й ціле відкриття зробила! Таки є що почитати українською від наших найближчих сусідів, тож надолужуватиму згаяне.

Спочатку взялася за книгу сучасного словацького письменника, чий перший роман перекладений багатьма мовами, включаючи арабську, японську та гінді. Зрозуміло, що з огляду на це Павол Ранков переймається тим, як же сприймуть і зрозуміють його твори за рубежем, оскільки пише він про специфічні сторінки історії своєї країни. Але у випадку з перекладом на українську свого другого роману "Матері" автор був спокійним: занадто зрозумілою для нас є те, про що він розповідає. У питаннях ГУЛАГу та несправлделивих звинувачень у нас досвід, на жаль, набагато більший, ніж у словаків.

Проте говорить Ранков не тільки про історичні передумови "реалізації материнства у межовій ситуації", скільки про загальнолюдське (і навіть тваринне): намагання жінки захистити і вберегти своє дитя, а ще — скористатися правом на материнство, що б там не діялося навколо і як би не ставилося до цього оточення. Це право отримаує Зузана Лаукова — головна героїня роману, народивши сина в одному з таборів ГУЛАГу. Це право виборює начальниця табору Іріна, не маючи змоги реалізувати його фізично. Його собі надає німкеня Анна, втративши рідну доньку і замінивши її для себе Зузаною. За нього і відтворення справедливості потім знову бореться головна героїня, роблячи важкий вибір між дитиною і власною мартір’ю.

Все у романі було б досить просто, попри складність теми, якби твір не був двоплановим. Друга сюжетна лінія з’являється в книзі поступово, зміцнюючись, розгалужуючись і доповнюючи вже згадану проблему. Студентка, котра пише наукову роботу на тему материнства в межовій ситуації уже в наш спокійний час, збирається стати мамою сама і змушена не менш вперто захищати своє право на це. Тут з’являється тема гендерної рівності/нерівності, яку нещодавно так багато обговорювали з приводу 8 березня. Чи здатна жінка реалізовувати себе одночасно і як мати, і як фахівець? Чи це варто робити почергово? Тут з’являється і тема старшого покоління матерів, які вважають, що мають повне право вирішувати долю своїх дітей і приймати за них рішення, бо вони ж — мами. Одним словом, думати після прочитання книги — не передумати: і про себе, і про свою маму, і про підростаючого сина...

Є у книзі ще нюанси, які трохи бентежать. Проблема віри і релігії — не вдаватимусь у подробиці щодо цього, але матеріал для дискусій у книзі цікавий. Відступи про вовчицю з вовченям — то і на мій погляд занадто для наукової роботи, тож прискіпування доцента до студентки я цілком виправдовую, і не вагітність тому причина. І ще одне важливе питання до автора: ким же є той хлопець, котрий приходив до мами Луції? Бо у книзі ця лінія сюжету обірвалася, а мені ж цікаво!))

Хочу поміркувати і про таке: український переклад видано за підтримки літературно-інформаційного центру в Братиславі. Завдяки подібній підтримці поляками своєї культури та літератури зокрема світ побачило і українське видання "Лялі" Яцека Денеля. А коли ми пропагуватимемо нашу літературу цілеспрямовано й методично на такому рівні?

Переклад зі слов. Тетяни Окопної, вид. "Комора", 2016

Ігнацій Карпович "Сонька"/Ignacy Karpowicz - Sońka

"Сонька" — це така тоненька-тоненька книга: трошки більше 120 сторінок. Така маленька, аж кишенькова: стандартний покетбуківський формат. І тексту геть мало: короткі розділи часом займають лише півсторінки, а то й кілька рядочків. Й героїв тільки двоє: він — моднявий молодий режисер зі столиці й вона — старенька бабця із села на кілька хат, що на кордоні з Білоруссю. А скільки у цьому романі всього іншого: життя, любові, болю, сподівань!

Захоплених відгуків про книгу зустрічала таку кількість, що прочитання довелося відкласти, аби враження були виключно моїми, а не нав’язаними кимось, хоч і мимохіть. Однак тепер і я з повним правом долучаюся до когорти тих, що наполегливо радять прочитати "Соньку" усім, хто іще цього не зробив.

Роман, попри свою лаконічність, епічний. Роман про Другу світову війну і кохання. Кохання безмовне, однак не німе. Кохання сліпе й засліпююче. Кохання жертовне й до скону. Кохання, яке не принесло щастя нікому. А ще — про мовчання й замовчування, про те, як оживає сказане й помирає почуте, про потребу мовчати і потребу говорити, і про час на все це. Ще — про розуміння, не когось кимось, а себе — собою. І про силу мистецтва також, зокрема сценічного. І про його оцінку масовим споживачем та професійними критиками, чиї думки не завжди збігаються. І про те, хто ж насправді має рацію в таких випадках: глядач (читач, слухач) чи спеціально навчена оцінювати мистецтво людина. А ви що з цього приводу думаєте?

Переклад із польської Остапа Сливинського, вид. "Комора", 2016

Срджан Срдич "Саторі" / Srđan Srdić - Satori

Цю дуже химерну книгу я почала читати геть невчасно. Сірість грудня, коронавірусна тривожність, загальний переддепресивний стан не давали змоги насолодитися текстом, а він — вишукано дивний. Хоча, з іншого боку, якби за вікном трамвая буяло літо, сяяло сонце, а настрій у мене був оптимістичний, хіба я змогла б зрозуміти головного героя? А так — мені на дещицю вдалося це зробити.

Водій — так він себе називає — нібито має все, що потрібно для елементарного щастя: дружину й дітей, роботу, житло, дозвілля... Але щось йому, як-то кажуть, муляло. Тож одного дня чоловік узяв сумку з найнеобхіднішим, новий телефон із новою сімкою, мінімум грошей, нуль планів і пішов куди очі дивляться. Далі книга повниться його спогадами й мареннями, уривками розмов і концертів, зустрічами з різними дивними й не дуже людьми, розмірковуваннями й зависанням у просторі й часі чи навіть у безчассі, безлюдді й безсвітті...

І я блукала разом із ним вулицями безіменного міста, так схожого на інші безіменні міста. Вдихала аромат кави й підслуховувала чужі розмови. Згадувала старих друзів і снила тим, що ніколи не повториться. Намагалася позбавитися травматичних спогадів, голосно подумавши при них і викинувши у вікно, під колеса якомусь автомобілю. Снила в безсонні й проживала частину життя у снах значно реальніше, ніж наяву...

Власне, я помилилася, заявивши про те, що книга потрапила мені до рук невчасно. Бо насправді це було саме тоді, коли мало статися...

Переклад із сербської Алли Татаренко, вид "Комора", 2015

Мелінда Надь Абоньї "Голуби злітають"/Melinda Nadj Abonji - Tauben fliegen auf

Каламеша якась. Саме таким словом cхотілося охарактеризувати цю книгу. Словом, яким на Поліссі, де минуло моє дитинство, називають щось незрозуміле з першого погляду, змішане в одну купу те, що зазвичай не поєднується, заплутане... І це слово недаремно виринуло в пам’яті, бо ж однією зі складових цієї "каламеші" є занурення головної героїні у дитинство. І такими яскравими були спогади Ілді, що вони витягли на світ божий багато чого з моєї пам’яті. Тим більше, що спільного у нас із нею виявилося досить багато, дарма що вона — угорка з Воєводини (частина колишньої Югославії), а я — самі знаєте хто і звідки)))

Так от. Перше спільне — сільське дитинство, з курми-гусьми-коровами, городом, сусідами, які часом ближчі за рідню, з тією ж великою ріднею, з бабусею та її оповідями. Друге — наші 90-ті роки, коли після розвалу СРСР був повний грошово-товарний колапс, коли чергу за хлібом треба було займати увечері, а гроші знецінюватися з кожним днем. У книзі описується те саме, тільки відбувалося воно у Югославії. Третє — війна, у якій те, хто винен і хто правий, зрозуміло лише причетним до неї і природу якої усі інші осягнути не в змозі. Маю на увазі війну в Югославії і ту, що йде нині в Україні. Четверте — занурення в чужі світ, культуру, мову, менталітет і спроби стати там своєю: родина Ілді емігрувала до Швейцарії, мені ж свого часу довелося прожити кілька років у Литві...

Власне, точок перетину сюжету роману із власним життям я знайшла багато. Й перетину нетипового тексту (такий собі потік свідомості без чітких діалогів і звичних розділових знаків) зі своїми часом плутаними думками — теж. Й емоції книги часом так щільно накладалися на мої, що видавалося, начебто я влізла у шкіру героїні (чи то пак авторки, бо ж роман автобіографічний) і зчитую їх уже без посередництва літер...

Щоб довго не писати й не займати вашого часу, скажу якомога коротше: я в повному захопленні від цієї книги-каламеші, де, крім уже згаданого, піднімаються питання стосунків батьків та дітей, бо ж різні покоління зазвичай мають різні цінності; еміграції, причому як із точки зору тих, хто приїхав у чужу країну, так і з точки зору господарів, котрі мимохіть відторгують чужинців, хоча на позір і стараються допомогти; родинних зв'язків, які часом існують лише в історіях та переказах старшого покоління; пошуку себе, коли життя вимагає від тебе застібатися у строгу блузу, а ти воліла б ходити у широких футболках і, відповідно, займатися зовсім іншою справою, ніж та, котру мусиш робити...

"Звільнення романом" — так назвала перекладачка післямову до книги. І вона має рацію: це справді катарсис. Катарсис, який отримала неочікувано, бо ж повелася на... всього-на-всього мереживну обкладинку))

Переклала з німецької Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2015

Славенка Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі"/Slavenka Drakulić - Ne bi ni mrava zgazili: ratni zločinci na sudu u Hagu

Як на мене, цю книгу варто прочитати кожному з нас. Бо те, що тоді, в 90-ті, переживали народи Югославії, частково (і слава Богу, що не повністю) нині повторюється в нас. І продовження буде — маю на увазі Трибунал, котрий розставить крапки над ступенем вини певних осіб і мірою відповідальності усіх інших. Хоча останнє — усвідомлення своєї особистої відповідальності за те, що відбувається, — обов’язок кожного з нас. Кожного з тих, хто б і мухи не скривдив, якби...

У збірці есеїв Славенка Дракуліч не стільки розповідає про воєнні злочини та злочинців (хоча за поверхового прочитання може видатися, що книга саме про це), скільки дошукується причин того, чому звичайні люди стають злочинцями. Кожен із героїв книги розглядається з точки зору звичайного хорвата/серба/іншого, з точки зору родича/товариша/сусіда, з точки зору стороннього спостерігача. Й те, які метаморфози можуть відбуватися з найзвичайнісінькими людьми, вражає...

У ФБ я багато цитувала цю книгу. Одного разу це викликало дискусію про те, що люди не обирають бути злочинцем, що за них це роблять умови, в які вони потрапляють. Що винних насправді — одиниці, всі інші — жертви. Але ж постійте: ті, хто за часів Сталіна написав той мільйон доносів, могли б їх і не писати, чи не так? Ті, хто тоді в Хорватії тирив телевізори з домівок виселених сербів, могли б їх не красти? А ті, хто нині ділиться в соцмережах неперевіреними й часто дуже маніпулятивними дописами, які посилюють соціальну напругу в Україні, також роблять це цілком добровільно! Тому ступінь вини за злочини визначає Трибунал, а от відповідальність, як зазначає Славенка Дракуліч, лежить на суспільстві загалом, тобто на нас із вами.

Переклала з англійської Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2018