"Довженко без гриму"

Я вже не раз зізнавалася у своєму скептичному ставленні до біографічних книг, адже впевнена, що ніхто не може описати життя людини таким, яким воно було насправді. Завжди і скрізь є дещиця авторського (а то й автобіографічного) коригування, яка не дасть змоги роздивитися героя книги як реальну особистість, котра жила в реальному світі, була учасником реальних подій й мала реальні думки та емоції. Тому я щиро сподівалася, що збірка листів, спогадів, архівних документів, досліджень якою є, по суті, книга "Довженко без гриму", мене не розчарує.

Насправді цей досить грубий фоліант дав мені змогу не лише глибше ознайомитися з постаттю Олександра Довженка, а й спробувати осмислити умови, в яких мусило творити те покоління українських митців. Тиск, страх, втеча ґрунту з-під ніг, щойно здається, що ти його знайшов, постійний пошук компромісів із собою, з колегами по перу, з партією, з рідними — ой як це тяжко уявити, а як було переживати? Однак якщо ви сподіваєтеся, що я не фекатиму на цю книгу, ви... саме так — помиляєтеся. Певно, та ні — я напевне хочу неможливого, однак і тут мене не полишало відчуття старанного редагування. Ні, не самої книги, а життя Олександра Довженка загалом. Це робили як у реальності, так і на папері — то Юлія Солнцева, котра залишилася розпоряднцицею всіх архівів Довженка і робила з паперами те, що вважала за потрібне; то радянськими дослідниками його творчості, котрим треба було створити черговий образ чергового радянського митця; та й наші сучасники, варто зізнатися, не гребують, аби не домалювати до образу Майстра якихось актуальних на сьогодні рис... Втім, у цій книгі Довженко в будь-якому разі справжніший, ніж у колись прочитаному мною "Режисері" Тура-Коновалова та Замрія, хоча й не такий романтичний.

А Довженко був ой яким романтичним! А часом і вітряним! Бути закоханим одразу у кількох жінок і писати однаково гарні та щемливі листи усім — то таки треба мати ну дуже романтичну душу. Та й не вийшло б із нього такого чуттєвого і чутливого письменника (а мені таки шкода, що він мало книг написав), якби не здатність так щиро захоплюватися. До того ж не лише жінками. Наприклад, із яким захватом спостерігав він за будівництвом Каховської ГЕС, якими титанами йому бачилися люди, котрі там працювали, яким прекрасним мало бути уявлюване ним майбутнє. З не меншим захопленням сприймав він і Сталіна, бо вважав його рятівником та ледь не другом. І щирим було його горе, коли цей "рятівник", він же — тиран помер... А як переживав Майстер знищення України! Саме знищення, і саме так сприймав Довженко те, що відбувалося із його рідною землею. Й не міг тому зарадити...

Власне, мабуть, усе, що варто сказати про цю книгу, поміститься в одне побажання: побільше б таких на наших полицях. Бо хай там як, а того, що нам розказують у школі та що пишуть у підручниках про українських класиків ой як мало! Тому я вдячна своїй читацькій долі за те, що змогла хоча б одним оком зазирнути у Довженка...

п. с. Окрім статей упорядників книги Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, тут використані спогади, листи і статті Олії Солцевої, Петра Масохи, Михайла Сидоркіна, Василя Левіна, Олексія Мішуріна, Віктора Іванова, Тетяни Дерев’янко.

Упорядкування і коментар Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, вид. "Комора", 2014