Почну з метафор. Бо, по-перше, я їх дуже люблю, особливо коли вони не банальні, а по-друге, у цій книзі вони дуже небанальні. Хіба ж можуть залишити байдужим колір вечірнього асфальту, чоловічий погляд, як у собаки на човні, чи оте пізньоосіннє зілля, "жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт"? Ну от, ви тепер розумієте, про що я...
Хоча відгук про цю книгу мав початися з радощів — я справді дуже тішуся, що мої враження не співпали з враженнями тих кількох людей, які залишити свої огляди роману на сайті Goodreads. А може, з того, що знайшла ще один твір, написаний у дуже вподобаній мною манері клаптикової історії цілої родини (хто читав "Лялю" Яцека Денеля чи "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" Наталки Снядянко, зрозуміє, про що я). Однак Олег Коцарев пішов трошки іншим шляхом, ніж згадані мною автори. Окрім реальних осіб та історичних подій, у яких його предкам довелося жити, він увів у твір і неабияку частку себе — у вигляді автора-творця життєвих історій, а не просто оповідача-констататора фактів. Життєві стежки його героїв перетинаються часом геть неймовірним чином, їхні вчинки впливають на життя інших людей, вігукуються у майбутньому, а читач за допомогою автора може охопити всі ці взаємозв’язки разом і замислитися: а як було з людьми, котрі утворили гілки мого генеалогічного дерева, чи то пак куща, як пише Коцарев, та ще й малює його (див. форзац)?
Але повернімося до книги. Невеликі за обсягом розділи-історії про шість поколінь предків автора читаються легко, бо динамічні, насичені подіями, діалогами, подекуди гумором чи сарказмом, часом індивідуальною гіперболізацією, інколи — загальноісторичними узагальненнями, а ще — такими звичними для нас, дітей інтернету, геолокаціями та тегами. Позначки на полях у вигляді років допомагають легше орієнтуватися в часопросторі, а вже згаданий мною генеалогічний кущ на форзаці — у тому, хто ким і кому доводиться. Ще ж про фотографії забула згадати! Вони теж оригінальні, цебто на них — реальні люди. Але автор і тут погрався, дофотошопивши їх певними деталями (ой як цікаво було їх вишукувати, коли відкрила для себе цей секретик))) А ще автор погрався з фіналом роману. Ні-ні, отут я мовчу, як риба, аби не спойлерили, просто зізнаюся: я отримала від книги неабияке задоволення, чого і вам бажаю...
Вид. "Комора", 2017
Немає коментарів:
Дописати коментар