Йван Козленко "Танжер"

"Вау!" — сказала собі я, та й відчула це "вау" теж, розпочавши читати "Танжер". Море було таким живим, солоним і лагідним, сонце — гарячим і яскравим, шкіра хлопця, котрий відчував і море, і сонце, здавалося, стала моєю шкірою, бо то я хлюпалася у тих хвилях і підставляла променям спину, і дивилася крізь прикриті повіки на прекрасний світ, й насолоджувалася життям...

Саме таким, без перебільшення, було моє перше враження від роману. Вміння автора передати оте все описане вище так, що його починаєш відчувати, теж вразило й обіцяло неповторну книжкову пригоду. Але... Не склалося. Мабуть, винні у цьому все ті ж завищені очікування, які часто псують враження.

Одеса в літературі така ж різнопланова, як і в житті. Ні, я не перелічуватиму тих, хто так чи інак дотичний до творення літературного образу цього чарівного і неповторного міста. Про це доста згадує на сторінках книги Йван Козленко. А ще нарікає на те, що цей літпортрет його міста — російськомовний. Тому треба домальовувати йому інших, україномовних, рис. І прагне це зробити. Й разом із тим скаржиться, що українськість їм (героям книги передусім, але й авторові теж) непритаманна, а тому дещо штучна. А тому не така, якою мала би бути. А тому не судіть суворо, бо ж не святі горшки ліплять, тощо...

Не судитиму. Бо щиро тішуся таким тенденціям, як і тому, що подібні питання не лише виникають, а й вимагають відповідей. Однак роман змусив розчаруватися. Цього зізнання могло б і не бути, якби не фінал — такий мильнооперний, аж.... Брррр...

Однак, мабуть, варто по-порядку. Вчорашньому студентові багатий дядя пропонує знятися в кіно. Не простому, а новаторському. Про Одесу й письменників, цебто про Довженка, Яновського та балерину (про це, до речі, читала у "Режисері" Костянтина Тура-Коновалова). А щоб зіграти круто, треба багато і наполегливо репетирувати. Це означає — пити хороший алкоголь, нюхати кокаїн, скажено ганяти на автівках, тусуватсия по клубах і тра.. ой, кохатися з усіма, незалежно від статі. Часом це переводиться на жарти, часом відбувається насправді, але ж хлопчина від цього кайфує! Він буде зіркою!

А тим часом десь у минулому страждають від кохання один до одного Довженко та Яновський. Трошки займаються сексом один із одним, трошки — з Тайях, цебто Ітою Пензо, трошки — всі вкупі.

Паралельно автор намагається викласти всі свої знання про те, що відбувалося в Одесі у 1918–20 роках: то у вигляді окремого розділу, то у вигляді приміток, текст яких часом займає більшу частину сторінки. Все це насправді цікаве, але в цій книзі трошки зайве.

А наприкінці ми маємо змогу почитати додатки у вигляді оповідання Яновського й історії життя Іди Пензо (бо правильно — Іда), яка стала для мене найсильнішою частиною книги.

А потім закриваєш палітурку, й у тебе виникає оте сакраментальне запитання: що ж усе-таки хотів сказати автор?

P. S.  На мою скромну думку, з матеріалу, втиснутого в невеличкий обсяг цієї книги, можна було б зробити хороший двоплановий великий роман. Або й два. Тож чекатимемо.

Вид. "Комора", 2017