Якось, смакуючи кавою на Лайсвес алеї — бульварі Свободи у Каунасі, мимохідь стала свідком розмови двох бабусь. Вони скаржилися одна одній, як нині важко стало жити у Литві, бо треба призвичаюватися до нових реалій, а надто — мови. А от раніше, згадувала одна, було добре — скрізь й усі розмовляли російською, не було жодних проблем. Інша їй підтакувала, мовляв, коли з чоловіком приїхали сюди жити, їм одразу квартиру в центрі дали — простору, зручну, з усіма меблями, посудом і навіть білизною: ото була країна, ото було життя!
Ця розмова, яка й тоді мене вразила, бо ж було очевидно, ким працювали чоловіки цих стареньких у ті давні 40-ві роки, мимохіть виринула у пам’яті, коли почала читати роман американської письменниці литовського походження. Бо ж ідеться у ньому саме про ті часи і про ті події. І, може, якраз одна з цих бабусь чи ж хтось із їхніх знайомих вселилися і в житло професора Каунаського університету, чию родину — дружину та двох дітей, котрі є героями роману, — депотрували як ворогів народу...
Оповідь ведеться від імені 15-річної доньки професора Вілкаса. Це свого роду подорожні щоденникові нотатки про те, як знищувалася нація: короткі, лаконічні, навіть скупі й малоемоційні. Але саме це — відсутність емоцій і проста контстатація фактів: побили, забрали, голодували, воші, смерть, холод, цинга, вбивство, зрада, невідомість, страх — і справдяє враження жаху. Жах викликає й усвідомлення масштабів катастрофи, яку вчинив СРСР. Скільки доль поламано! Скільки людей знищено! Скільки дітей не народилося, книг не написалося, дерев не посадилося, бо хтось будував імперію на кісткках, яку й досі славлять як щось ідеальне й прекрасне ті, чиїх родин ця страшна машина якимось чином не зачепила або ж чиї предки й кермували нею...
Однак правда рано чи пізно (частіше за все, на жаль, пізно) спливає. От й у світі нарешті почали говорити про те, чого у нас досі не всі визнають. Почали писати книги, знімати фільми (зокрема, готується екранізація й "Поміж сірих сутінків"), доносити інформацію до масовиго читача/глядача, тоді як раніше цими темами цікавилися здебільшого лише причетні та історики. Звісно, тих втрачених життів це не поверне, однак з’являється сподівання на те, що ніколи знову...
Переклад Ганни Яновської, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016
Немає коментарів:
Дописати коментар