Підзаголовок цієї невеличкої книги Олекси Слісаренка уточнює: "Поліські оповідання". Уточнення дуже вагоме, оскільки розуміння того, де саме відбуваються події, увиразнює й історичне тло подій.
А йдеться в трьох невеликих історіях про те, як у 20-ті роки буремного ХХ століття прості сільські чоловіки намагалися знайти своє місце у світі, що змінювався коли не щодня, то щотижня. Жити по правді чи по кривді? Бути відданим собі чи громаді? Вболівати за своє-своє чи своє-чуже? Виживати чи жити? Ні-ні, це все — риторичні запитання, котрі мимохіть постають уже після прочитання збірки. Бо, читаючи тексти Слісаренка, ні про що таке глибоке й глобальне думати не хочеться, аби не зіпсувати отого занурення в описувану атмосферу, в мої рідні поліські лісові нетрі й підступні болота, у вітер та дощ, так майстерно виписані автором, що аж відчуваються шкірою, мов справжні.
А ще мова... Останнім часом стараюся перемежовувати сучасну літературу (до якої тяжію найбільше) читанням класики. І, знаєте, постійно захоплююся тим, як же все-таки змінилася українська мова за ці майже сто років. Причин цьому багато, і не тут їх аналізувати. Однак так хочеться, аби вона — жива, гармонійна, природна — повернулася.
Давно не цитувала нічого у блозі (цитати зазвичай щодня виклалаю у фейсбуці та часто — в інстаграмі). Однак тепер не втримаюся. Погляньте, як соковито написано:
"...притишений шум шамкотить старечо осінніми губами за ялинами та соснами на оболонях".
"Дощ нудно хлюпостав чорними мокрими ганчірками. За селом потворно скуйовджений бір гримав услід рвучкому вітрові, а ніч згуслою кров’ю капала з неба на землю".
"Сопливий ранок десь плазував за лісом, але незабаром висякав свого олив’яного носа і несподівано подивився з-за лісу вогняним прискаленим оком".
Вид. "Державне видавництво України", 1924
Немає коментарів:
Дописати коментар