Іван Нечуй-Левицький — автор "Кайдашевої сім’ї" й він же — автор "Князя Єремії Вишневецького", це, на позір, два різні письменники. Бо в другому романі немає тієї, незважаючи на всі побутові негаразди, легкості, яка є в першому. Навпаки: з побутом у нащадка родини Вишневецьких якраз усе гаразд, як і з грошима. А от з іншим...
Раз по раз натикаючись у тексті на авторські згадки про те, що саме ці події зафіксовані в такому-то літописі, а про оці-от речі писав такий-то літописець, я нагадувала собі, що цей, хоч і художній, твір все-таки має під собою реальне підґрунтя. Бо ж часом так хотілося сказати собі: то все вигадка, такого не могло бути! Та ні, було. Оті ріки крові та жорсткокі екзекуції були насправді. І катували супротивнкиів не лише поляки, котрі у протистоянні "свій–чужий" знаходяться по той бік барикад, а й "наші" козаки. Вбивали невинних жінок і дітей, знищували дотла вирощене й збудоване, залишаючи по собі пустку й ріки крові. Й із цієї токи зору вже неважливо, на чиєму боці була правда і чи була вона взагалі... Бо є речі, які попирають саму правду, в які янгольські шати вона не вбиралася б.
Образ Єрмії Вишневецького з самого початку задуманий автором як негативний: він насамперед зрадник свого славного українського роду та православної віри. Однак Нечуй-Левицький не цурається згадати і про позитивні риси видатного економічного діяча того часу. Саме завдяки Вишневецькому відбувалося заселення земель на Лівобережній Україні. Саме він, попри своє навернення в католицтво, протистояв насильному нав’язуванню цієї віри міщанам і селянам. Демонструючи розкіш, бо вся тогочасна польська шляхта так жила, він не цурався спати просто неба та їсти звичайний куліш зі своїми вояками. А ще він був неабияким полководцем і політиком й уперто йшов до мети: посісти польський трон. Щоправда, це за нього зробив його син.
Однак Вишневецький — герой роману симпатії не викликає. Ба навпаки: навіть дві любовні лінії (кохання до дружини та до козацької вдови) домальовують образу лише ще кілька жорстких рис. Хіба що на самому початку твору стає шкода маленького хлопчика-сироту, котрого дядько віддав на виховання у руки хитрих єзуїтів. Мабуть, тут і потрібно шукати причину зради нащадка великого Байди: не могла дитина протистояти натиску цілої системи. Якби ж то хлопець залишився у Києві... Проте історія, як відомо, не має умовного способу.
Вид. "БАО", 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар