Однак книга, загалом, не лише про мистецтво, хоча йому тут відведено дуже вагому роль. Якщо я вже згадала про нього, то знову озвучу запитання: хто ким керує — натхнення митцем чи митець натхненням? Бо оте шаленство, яке змушувало обох Ґойя, батька й сина, знову й знову братися за пензель, аби висловити найпотаємніше, напевне, можна було б якось утихомирити, але воно з’їло б чоловіків ізсередини. Що, власне, й сталося із сином...
Роман написано у вигляді монологів трьох героїв: Франсиско, Хав’єра й Маріано — батька, сина й онука відповідно. Хронологічно оповідь охоплює понад півстоліття, хоча роман займає трохи більше 200 сторінок. Проте лаконічність не заважає читачеві осягнути багато подій не лише з життя родини, а й з історії Іспанії межі 17-го та 18-го століть (щоправда, мені інколи доводилося уточнювати деякі деталі у ґуґла). Яцек Денель спромігся зробити це завдяки неймовірній концентрації тексту. Тут немає нічогісінько зайвого. Жодних розлогих описів чи розмірковувань. Жодних діалогів. Жодних авторських відступів — просто монологи героїв. І цього більш ніж достатньо, аби уявити всі оті життя (в тому числі й жіночі, які ми бачимо виключно очима чоловіків), аби співчувати усім героям, аби злитися за те, що вони, такі рідні, хоч і різні, не спроможні поговорити один із одним і знайти точки дотику, аби осягнути оту прірву між батьками й дітьми, між цілими поколіннями, котру годі переступити й нам...
А ще я вкотре захопилася неймовірним талантом цього молодого автора. Раніше прочитані романи "Ляля" та "Матінка Макрина" свого часу справили не мене дуже потужні враження. "Сатурн" не став винятком. Тож не дарма він чекав свого часу на прочитання — я люблю розтягувати задоволення від читання улюблених авторів)))
Переклав із польської Андрій Бондар, вид. "Комора", 2015
Немає коментарів:
Дописати коментар